4 года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить советское строительство на довольно значительной части территории Украины, лишь к концу 1922 года ПП ГПУ на Правобережье… удалось удачно разработать и разгромить бандитское гнездо этих атаманов, захватить живыми наиболее ярких представителей петлюровского бандитизма.
Перечислить все случаи варварской разрушительной работы атаманов Завгороднего, Зализняка, Гупало и их ближайших помощников — Компаниец, Добровольского и Ткаченко не представляется возможным, ибо сами обвиняемые при всем своем желании не могут описать налеты, грабежи и убийства и другие «подвиги», совершенные ими в течение столь длительного периода…
2. Ат. Зализняк-Голик, после разгрома петлюровской армии, где он выслужился за «боевые заслуги» в борьбе с Сов. властью до чина штабс-капитана, удирает домой и сразу вливается в бандитский отряд Хмары, вместе с которым долго оперирует и производит разрушительную работу, совершая налеты, грабежи и целый ряд зверств в этом же районе, где и Завгородний. В отряде Хмары он помимо всего ведет организационную работу по созданию сельских и волостных повстанкомов с целью поднятия восстания против Советской власти. Как способный организатор и атаман, Зализняк в отряде Хмары долго не остается, организовывает свой самостоятельный отряд, отделяется от Хмары и продолжает свой дикий разгул.
Во время русско-польской войны Зализняк снова соединяется с отрядом Хмары и рядом других атаманов этого района, с которыми и принимает участие в Знаменском восстании в 1920 г.
Точно так же, как и Завгородний, Зализняк действует то самостоятельно, то вливается в более сильные бандитские отряды, с которыми совершает ряд более варварских «подвигов», чем Завгородний. После ряда разгромов бандитских отрядов того района Зализняк собирает свои остатки, соединяется с отрядами Завгороднего и Гупало, с которыми и продолжает свои операции до момента ареста.
Вот краткий перечень бандитских подвигов атамана Зализняка: бой с Красными частями под ст. ст. Цыбулево, Знаменка — в сентябре 1920 г., под ст. Цветная — в октябре 20 г., налет на ст. Каменка, грабеж и убийство на этой станции — в апреле 21 г., бой с Красными частями под Черкассами — в мае 21 г., налет и разграбление Сах. завода в районе Грушевки (Грушківки. — Ред.) — в апреле 21 г., непрерывные бои с Красными частями с июня 21 г. по август 22 г., нападение на поезд и разграбление его в районе ст. Цибулева, сопровождающееся убийствами, и вторичный налет на эту же станцию в апреле 22 г., нападение и ограбление поезда на ст. Фундуклеевка в мае 22 г., аналогичное разграбление поезда на ст. Треповка в июле 22 г., налет и убийства на ст. Треповка в то же время, остановка и разграбление пассажирского поезда в районе ст. Хировка в августе 22 г. и целый ряд кошмарных, неслыханных зверств в течение 4-х лет».[591]
2 лютого 1923 року Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу постановила розстріляти Мефодія Фоковича Голика-Залізняка.
В останні дні свого перебування на цьому світі Голик-Залізняк написав у віршованій формі лист до України та своїх рідних. У цьому листі, який не може не зворушити, немає й тіні розкаяння чи жалю, що він бився за Україну і доборовся до смерті.
Разом із побратимами, теж засудженими до смерті, 9 лютого 1923 року Голик-Залізняк спробував щастя в бою. І під час повстання в Лук’янівській в’язниці загинув.
Пізніше родина Голиків отримала нові удари: 1937 року арештували і розстріляли брата отамана Григорія. У 1930-ті роки зазнав переслідувань із боку НКВД і брат Костянтин. Ні за що кинули у штрафбат і брата Олександра. З війни він вже не повернувся. Якщо до цих втрат додати ще й смерть від рук німців 1918 року Григора та загибель 1920 року Василя, то родинний мартиролог Голиків вражає…
Втратою вважаю і перехід у лави окупантів отаманового брата Івана. Попри те що комуністи вбили братів, він записався у комуністичну партію. Дослужився до інструктора Кіровоградського обкому КПСС-КПУ з питань будівництва.[593]
А зберіг для нащадків фотографії отамана його брат Костянтин. Зашивши їх у підкладку старого кожуха, вимастив його кізяками і повісив у сараї. А його син Микола, племінник отамана, розповів краєзнавцеві В’ячеславу Шкоді про родовід Голиків, що допомогло мені у реконструкції образу Залізняка, отамана, який не боявся смерті, а боявся, що може загинути Батьківщина.
Він усе зробив для того, щоб Україна жила. І ми не повинні цього забути.
23. Отаман Чорного лісу Денис Гупало
Життєва історія Дениса Гупала, уродженця села Нової Осоти Чигиринського повіту, є наочним прикладом того, як українське селянство пробивалося крізь дурман комуністичної пропаганди, пробуджувалося до національної дії…
У 1917-му до рук Дениса вперше потрапили суспільно-політичні брошури, зокрема соціалістичні та комуністичні агітки. Під впливом них він почав висловлюватися проти релігії та Бога. Це призвело до серйозного конфлікту з батьками, яких підтримали й інші члени родини.[594]
Денис опинився в ізоляції. Але у нього вже був дорадник — колишній царський чиновник Яків Івєркін, що підбурював його і далі боротися проти авторитету батьків, звичаїв і традицій українського народу.
[591]
ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 1, арк. 193–194 зв. Помилки у назвах населених пунктів виправлено.