Наскільки поширене було «дезертирство», видно хоч би із сили Цвітковського. У двох волостях, за твердженням більшовиків, він сформував «п’ятнадцятитисячну банду, яку становили виключно дезертири».[649]
Слід зазначити, що імперські історики невиправдано вживають термін «дезертирство», адже згідно з міжнародним правом населення окупованої території має право відмовлятися від служби в армії завойовників. Тобто змушувати поневолений народ служити в окупаційній армії є злочином. Та що для москалів міжнародне право, коли злочинство для них давно стало державною політикою…
Попри те, що вже дихнула прохолодою осінь, Цвітковський продовжував шукати зачіпки з червоними. У жовтні побив їх у селі Буки. 7 і 21 листопада він наскочив на них у Лисянці, а в с. Сидорівці відібрав у москалів награбований цукор, вступив у бій із ними біля села Бужанка.
Пропагандистським відділом у штабі отамана Цвітковського кермував бандурист Антін Митяй.
Учасник революції 1905 року та політичний засланець Антін Митяй (по-вуличному Петюх) відіграв помітну роль у національному освідомленні Медвина і навколишніх сіл. Навколо Митяя в 1917–1920 роках об’єдналися медвинські селяни, інтелігенція та старшини. В іншому, нечисленному, «медвинському таборі» були євреї та кілька приблуд-росіян. Напевно, і хтось із малоросів пристав. Саме в хаті Митяя й містився штаб Медвинського повстання.
Бандурист «бачив украй погано, і то в сутінках». Причиною стало те, що в дитинстві задивився на жнивове сонце і воно «спалило (йому) очі». Попри це, їздив Митяй на коні, мав пістоля і шаблюку, а за плечима у торбі возив бандуру. Його завжди охороняло кілька козаків. Отаман Цвітковський, як бачимо, цінував бандуриста, тож і оберігав його.[650]
Бандурист часто виступав перед повстанцями і селянами, «бо краще ніхто не міг промовити слова і ніхто не міг промовити його з таким серцем, як… Антін». Так стверджував медвинський повстанець Іван Дубина (Дубинець). «Розповідаючи селянам про історію та долю України й українського народу, він тут же грав на бандурі козацьких дум і пісень. Своїми промовами і піснями Антін Митяй підтримував «волю до боротьби за своє національне визволення». Вмів він викликати у селян і сміх, і сльози.[651]
Відомо, що Митяй грав думи «Маруся Богуславка», «Буря на Чорному морі», «Смерть козака-бандуриста» і багато народних пісень. Знаємо й те, що Митяй в українському війську був принаймні від 1919 року — воював на бронепотязі «Хортиця» та у повстанських загонах на Харківщині…
Але доля борців за волю України, як правило, закінчується у ворожих лещатах… Потрапив у пастку й Антін Митяй. Сталося це в селі Семенівка Лисянської волості. Не бажаючи потрапити до московських рук, Антін пустив собі кулю в чоло.[652] Це була велика втрата для повстанців… І хоч бандуриста козацтво не вберегло, та бандуру вони все ж врятували…
Майже всі козаки Цвітковського мали коні. Одягнені ж були в більшовицькі шинелі й рогаті будьонівки. Під такою машкарою Цвітковський не раз заїжджав у села, де стояли червоні частини, зокрема і до Медвина. Часом селяни не могли розібрати, хто до них завітав — свої чи лихі люди.
Про це й написав Микола Василенко, начальник постачання загону отамана Цвітковського. «Незважаючи на те, що в обозі був гарний харчовий запас — як для вояків, так і коней, його мало використовували, хіба цукор, бо селяни нас дуже радо харчували найліпшим зі своїх харчів»,[653] — свідчив він.
Спочатку «при нашому вході в будь-яке село селяни поспішно старалися приховать якнайскоріше харчові запаси… — писав Василенко, — мені ж, як постачальникові загону, треба було вживати заходів для задоволення як козаків, так і старшин якнайліпшими харчами. Тож при першім намірі стрічав такі заперечення:
— У нас нічого нема, недавно у нас були якісь солдати і все забрали, все поїли…
— Та, може, ще що й для нас зосталось? А ви пошукали б, то, напевно, знайшли б. Хіба ж ви не знаєте, як то погано бути голодному, а ми сьогодні так зголодніли в бою з розбійниками…
Перед селянином виникала загадка, він помічав велику різницю між тими «солдатами», що все забрали та все поїли, і цими, що не дуже-то суворо просять поїсти, що ця ввічливість так різниться з тією настирливістю, а часом і погрозою. Тому-то дядько з ніяковістю пита:
— А скажіть, будь ласка, з яких ви будете?..
— А вам котрі подобаються більше? То ми з тих і є, — казав я.
— Ну, та для нас усі добрі… Все ж таки скажіть по правді… — І селянин заминався. — Ну, ви балакаєте так, як і ми… але хто його зна.
— Та ми ж, дядьку, балакаємо так, як і ви, і хочемо того, що й ви, то й воюємо за нашу справу.
— То ви… українці?
— Ну, певно ж, дядьку.
І всякі підозріння і недовір’я зникали, на лицях селян з’являлася радість, і харчів знаходилось багато більше, ніж їх було треба».[654]
На Звенигородщині не раз громили євреїв. Причину знайти було неважко, адже євреї робили добровільні пожертви на Красну армію (про це, наприклад, збереглися записи у Боярській волосній книзі).[655] Хоч, по правді сказати, євреї намагалися задобрити всіх (і червоних, і білих, і махновців, і петлюрівців) — і саме щоб нова влада не громила їх. Спрацьовувало ж це проти євреїв: кожна наступна влада згадувала, що ті вітали і фінансували їхніх ворогів.
Звинувачення у погромах впало і на старшин Цвітковського. Мовляв, його заступник Левко Химич особисто рубав єврейським дітям голови.[656] Ця інформація суперечить свідченням очевидця — Миколи Василенка, начальника штабу Медвинського повстання. Ось його спогад із книги «Медвин в огні історії»…
При з’єднанні зі своєю пішою частиною на Уманщині, писав медвинський старшина отамана Цвітковського, партизани Цвітковського несподівано зустрілись із відділом будьонівців.
«То були кримські татари, — писав Микола Василенко. — Вони, розправившись зі своїми комісарами, знищили містечко Жашків, бо, як казали, «мой нє любіт жід». Їхній невеличкий гурток прилучився до нас, а решта пішла до Криму…»[657]
Кримські татари, вбрані у будьонівки, допомагали українцям маскуватися під більшовиків і, таким чином, уникати переслідування. Одного разу повстанці вирішили під виглядом червоноармійського загону заїхати у Медвин. «Там якраз не було більшовиків, а міліція сховалася, — згадував Микола Василенко. — Ще не доходячи до села, гурт кримців відділився з наміром розвідки і вихором понісся до Медвина. Коли ми вже увійшли в містечко, то побачили кілька трупів старих і молодих жидів. Отаман Цвітковський зауважив кримцям, що на таке їхнє ставлення до мирного населення ми не можемо дивитися байдуже. Пригадую, що я казав їхньому старшині:
— Ви нас цим компрометуєте не лише перед нашим населенням, а й перед цілим світом…
— Батька, твой не знаєт, — відповів він і додав, як і завше: — Нет жід — не большевік…
І татари, дуже розгнівані нашим протестом, незабаром відлучились від нас, попрямувавши на південь».[658]
Що ж до антижидівських настроїв серед українців, то вони, звісно, були. Відображала їх популярна в тій місцевості пісня:
[650]
Дубинець І. Горить Медвин // Медвин в огні історії. — Київ: ВЦ «Просвіта», 2000. — С. 24.
[653]
Василенко М. Мова про пережите // Медвин в огні історії. — Київ: ВЦ «Просвіта», 2000. — С. 41.
[655]
Демчук М. Революційні події в Боярці. — На правах рукопису. — С. Боярка Лисянського району Черкаської області.