Село недаремно отримало таку бурхливу, буряну назву.
Перед Світовою війною 1914 року тут жило 16 тисяч населення (у півтора рази більше, ніж у повітовому центрі Золотоноші), з них 76 % козаків.[668] Центр села називався Столиця, а кутки мали такі назви: Город, Тимченки, Погоріле, Заболото, Біла Голова, Пасічне, Нечаївка, Баталей, Запіски, Миклашівка, Клодівка, Бражне, Синівка, Липаївка, Колодівка, Лани.
Родина Савченків жила на Заболоті. Інший уродженець Вереміївки — славетний отаман Келеберда — мешкав на кутку Пасічному, неподалік Кривого узвозу.
Батьки Івана — хлібороби Григорій та Олександра Григорівна Савченки — були малоземельними. Не дивно, що мати колисала Івана у позиченій колисці. В родині ще було двоє дітей: старший син Олександр і молодша донька Ганна, яку називали Галею.
Закінчивши сільську школу, далі Іван освіту здобував самотужки. Односельчани запам’ятали його з книжкою в руках, їм здавалося, що Іван ніколи з нею не розлучався.
Як виглядав майбутній отаман? Вище середнього зросту, чорнявий, гарний і поставний. Любив носити вишивану сорочку. З дитинства був привчений шанувати українські звичаї. З великою повагою ставився до односельчан. Надзвичайно шанував матір (батько рано помер) і старшого брата, з ніжністю ставився до сестри.
В дитинстві був слухняним та спокійним хлопчиком. Його уяву вражали оповіді дідів про набіги татар, походи запорожців, козацькі тунелі під Дніпром, легенди про скарби у козацьких чайках, затягнутих у дніпрові печери…
Хоч і мав Іван лагідну вдачу, але страшенно обурювався, коли принижували людську гідність, коли хтось виявляв несправедливість. Оповіді дідів, думи кобзарів, книжки, якими захоплювався з дитинства, та особисті спостереження допомогли йому збагнути всю глибину несправедливості — і національної, і соціальної — не тільки до односельчан, а й до всього українського народу, який, як говорив Савченко, сотні років був під національним гнітом, загубив мову і культуру. Не один раз у юності він зустрічався з мерзенним лицем великодержавного шовінізму. Цьому сприяла й служба в російській армії: аж до Лютневої революції 1917 року виконував обов’язки писаря у канцелярії військового коменданта Золотоноші. Через шовінізм росіян, за власним визнанням, він і став оборонцем національних прав і культури. Хотів, щоб український народ піднісся врівень з іншими народами. За здійснення мрії свого життя Іван Савченко готовий був боротися зі зброєю в руках, а коли треба, то і накласти головою.
Революційна повінь лютого — березня 1917 року супроводжувалася страшною дніпровою повінню, яка завдала неабияких збитків вереміякам. Дніпро, здавалося, попереджав земляків про величезні випробування, які насувалися на них…
На шлях боротьби за здобуття українським трудовим народом національних прав Іван Савченко ступив уже 1917 року: восени Золотоніський гарнізон відрядив його делегатом на 3-й Всеукраїнський з’їзд військових, який 20 жовтня розпочався у Києві. За 10 днів, протягом яких тривав з’їзд, Іван познайомився не з одним діячем українського руху. У листопаді він повернувся до Золотоноші, але вже через місяць його викликали у столицю. Тут, орієнтовно від грудня 1917 року, служив у артилерійському відділі військового міністерства Центральної Ради.[669] Очевидно, тоді ж став членом партії лівих есерів.
Працював до приходу першої «соввласті»… Коли 1 березня 1918 року Центральна Рада, підперта німецькими військами, повернулася, Савченко знову поїхав до Києва з метою обійняти попередню посаду. Але вже 29 квітня стався переворот: соціалістична Центральна Рада була усунута, до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Вважаючи себе соціалістом-революціонером, Іван Савченко відмовився присягнути на вірність гетьману, який стояв на виразно антисоціалістичних позиціях…
Коли Петлюра скинув Скоропадського, Іван Савченко став завідувати судовим відділом Золотоніської комендатури. Але Директорія, яка зламала державний апарат гетьмана, виявилася неспроможною побудувати власний. У країні запанувало безладдя, чим і скористалися росіяни: Україну заполонили їхні війська — зі сходу наступала Красна армія, з півдня сунули денікінці. Лівобережний фронт Армії УНР під ударами москалів і збільшовичених ватаг українських селян відкочувався від Харкова і Полтави, швидко наближаючись до Дніпра. Врешті українська армія перейшла на правий берег, а Красна армія увірвалась на Золотонощину.
Друга «соввласть» мобілізувала до однієї з червоних бригад і Савченка. Побувши якийсь час серед москалів, він самовільно покидає частину. Приводом для цього, очевидно, стало всенародне повстання проти комуни і чрезвичайок, яке 7 травня 1919 року проголосив отаман Матвій Григор’єв. У травні 1919 року влада у Золотоноші та повіті на якийсь час перейшла до григор’євців.
А з півдня вже підступала Добровольча армія. Не зустрічаючи опору, вона посувалася вздовж Дніпра до Києва. Більшовики завзято тікали.
Довідавшись про існування Всеукраїнського повстанського комітету, Савченко командирує туди довірену людину, яка привозить наказ негайно організувати Золотоніський повстанський комітет. Савченко доручення виконує і творить підпільні структури. Сформувавши козацький загін, восени 1919 року піднімає у своїй місцевості повстання проти білогвардійців.
Приблизно у грудні 1919 року в Золотоніський повіт вливається Красна армія, цього разу нібито щоб допомогти «братньому українському народу» вигнати денікінців з України. Більшовицькі агітатори, аби заручитися підтримкою населення, розпускали чутки, що Красна армія діє у союзі з Петлюрою.
Певний час Савченко вичікував — хотів побачити, яку виявить позицію третя «соввласть». Тим часом, щоб не мобілізували до московського війська, разом з товаришами вступає до міліції. Переконавшись, що нічого не змінилося, що заяви про визнання Самостійної України Совнаркому лише прикривають окупаційну суть Красної армії, кидає службу в міліції та налагоджує контакти з отаманом Келебердою — на той час найвпливовішим ватажком в окрузі.
Усі три «соввласті» наочно продемонстрували звірине обличчя великоросійського шовінізму. Савченко зазначав, що кинувся у вир збройної боротьби проти цієї влади, коли остаточно переконався у лютій ненависті місцевих «совработніков» до української мови та культури…
14 лютого 1920 року до Вереміївки та сусідніх Москаленків несподівано прийшла українська армія. До Вереміївки вступили частини Волинської дивізії, а у Москаленки — запорожці. Здивуванню і радості селян не було меж — вони просто не вірили своїм очам, що перед ними рідна армія. «Та хіба у Петлюри є військо? — запитували селяни. — А нам і денікінці, та й товариші казали, що вас вже давно немає».[670]
Тим часом політичні референти Армії УНР збирали волосні сходи і виступали на тему «Що значить Самостійна Україна?». Лекції справили величезне враження. Всі селяни висловлювалися за Самостійну Україну. Вони з гордістю заявляли, що більшовиків не визнали «і не дали, і не дадуть ні одного козака до Червоної армії».[671]
Командарм зазначав, що місцеве населення зробило на армію дуже добре враження: хати прибрані рушниками на образах та портретами Тараса Шевченка. Майже у кожній родині був «Кобзар». Впадала у вічі заможність полтавців.[672]
Штаб Армії УНР розташувався у Москаленках. Саме тут командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко видав кілька наказів по армії. В одному з них (від 16 лютого) говорилося: «Тут кожний козак упевнився в тому, що він творить волю Народу, що Нарід наш вірить своєму війську, чекає від него визволення від ярма, яке хочуть накинути всі пришельці. Наше втомлене довгою війною козацтво отримало від самого Народу під час походу подяку, подяку щиру, міцну, що надає йому силу на новий подвиг».[673]
Лише в Жовниному, де існувала комуністична організація, до нашого війська поставились вороже.
Командування армії встановило «живий контакт» із місцевими повстанцями. У наказах і спогадах не вказується, з ким саме, але з великою часткою ймовірності можна стверджувати, що мова йде про отаманів Келеберду та Савченка.
[668]
Бондар О. Вереміївка (старе село) (Тимченки, Вереміївка, Городське). 1917–1941 рр. — Т. 2. — 1990, с. Тимченки. — На правах рукопису.
[670]
Доценко О. Зимовий похід. — Варшава: Український науковий інститут, 1932. — С. LXXVI.