Невдовзі Нагірний знову перебрався до Холодного Яру. Про це свідчить більшовицьке звідомлення: «Чигиринский уезд. Банда Нагорного 7 июля появилась в районе Холодного Яра, где совершает налеты на ближайшие села, так — совершили налет на Грушевский сахарный завод, что в 7 верстах северо-восточнее местечка Каменки, забрано 12 пудов сахара, 150 пудов овса, 39 пудов ячменя…»[689]
У липні — серпні 1921 р. для Холодного Яру настали тяжкі часи: місцевість по вінця заповнили червоні частини, які взяли повстанців у лещата. Бій переходив у бій. Аби зберегти людей, Нагірний знову відпускає частину повстанців, щоб ті «амністувалися». Партизани поставили умову, щоб їм залишили зброю і прийняли під команду Дібрівного. Таким чином, «зміцнювалися» лави загону «по борьбе с бандитизмом» Миколи Дібрівного.
Під тиском ворога невеликий відділ Нагірного відходить на північ — «в район, ограниченный с северо-востока рекой Тясмин, с севера — железной дорогой из Черкасс на местечко Смела, с юга трактовой дорогой Каменка — Чигирин».[690]
12 серпня отаман вступає у бій із більшовицькими головорізами. Совєтське джерело стверджує, що партизанам було завдано «рішучої поразки». Зокрема, бюлетень таємно-інформаційного відділу СНК УССР № 99 сповіщав, що у бою вбито члена Окружного повстанського комітету Терехова-Терещука і захоплено в полон члена повстанкому Горбанюка, які перебували у загоні Савченка. Інше більшовицьке джерело свідчить, що Терехов діяв принаймні до травня 1922 року.
У вересні 1921 року до Нагірного добираються представники повстансько-партизанського штабу Петро Максимович Скопець і начальник розвідки штабу 6-го району Петро Зотович Самутин (у майбутньому генерал-хорунжий Армії УНР). Діставши необхідну інформацію від Нагірного, Самутин повернув на захід, а Скопець залишився організовувати повстанський штаб, та згодом і він вертається за кордон.
Нагірний на островах не відсиджувався, а безупинно налітав на волосні виконкоми, палив їх разом із паперами та портретами Леніна. Така доля спіткала Боровицький, Жовтянський, Іркліївський, Оржицький та інші волосні виконкоми. Поруч з отаманом весь час були юнаки: вісімнадцятилітні Ярема Трохимович Прудкий і Федір Леонтійович Мусієнко, Іван Опанасович Казидуб (21 рік) та Григорій Корнійович Казидуб (1901 р. н.).
«Для боротьби проти банди Нагірного у Вереміївці, — згадував комуніст-краєзнавець Олексій Бондар, — на кутку Лани та кутку Колодівка стояли загони червоноармійців, один з яких був направлений з артилерійської школи. Однієї ночі Нагірний разом із бандою поїхав у село. Вранці повернувся на тачанці з червоним прапором, везучи зброю та женучи коней. Тачанку затопили у воді, а все інше переправили на Жовту косу. Через добу вранці до берега підійшли червоноармійці і з кулемета почали стріляти по Жовтій косі. Бандити побігли вглиб, а Порубльовий із декількома бандитами стояв коло берега, прикриваючи відхід бандитів углиб острова. Приїхав командир загону червоноармійців і почав просити (слово «просити» автор закреслив і написав — «вести переговори»), щоб Порубльовий вернув зброю, коней, прапори. Після переговорів повернули тільки прапори…»[691]
Напровесні 1922 року отаман Нагірний відновив боротьбу. Серед інших у його загоні були Ярема Прудкий, Іван і Григорій Казидуби, Костянтин Казидуб, Степан та Іван Адаменки, Скопець, Упир, Головенко, Воловенко, Мусієнко. Роль зв’язкових та розвідників виконували Федір Канівець і Данило Олександрович Келеберда, які ще й приносили повстанцям їсти.
У травні 1922 року Іван Савченко організував на дніпровському побережжі Полтавщини повстанський комітет, до якого увійшли, окрім інших, Терехов і Мандзя.
Серед акцій отамана тих днів — «нападения на волостные и сельские исполкомы, разгром ссыпных пунктов, порча телеграфных проводов»… У протоколі Золотоніської повітової військової наради за 1922 рік вказувалося, що «петлюрівська банда Нагорного зустрічає співчуття селянства і всіляке сприяння з боку куркульського елементу».[692]
В іншому чекістському документі зазначалося, що «банда Нагирного в количестве 7 человек, петлюровской окраски, оперирующая в Золотоношском уезде и скрываясь на островах реки Днепра, расположенных в районе сел Мудровка и Топиловка, изредка для совершений операций переходит в Чигиринский уезд. Так, например, (…) июня (число написано нерозбірливо. — Ред.) означенная банда ворвалась в Боровицкий волисполком, у председателя которого забрала 150 млн. рублей советских денег, 118 рублей серебра и пять рублей золота общегражданского налога».[693]
У комуністичній агітці «Черкащина у відбудовчий період 1921–1925 рр.» є згадка про загін отамана Нагірного: «Ця банда затятих ворогів Радянської влади продовжувала діяти ще у 1922 році. Вони нападали на сільські Ради, магазини, пароплави на Дніпрі. Так, 1 вересня 1922 р. банда вчинила наскок на Москаленківську і Котлівську ради, знищила папери сільради, в тому числі і розписки про вручення платникам обкладних листів єдиного натурального податку. В селі Москаленки знищено податкові списки. А в ніч із 24 на 25 вересня того ж року в селі Москаленки Васютинської волості було вдруге вчинено наскок банди в 12 чоловік. Пограбовано сільраду, знищені всі заново заведені списки і пограбовано 90 пудів жита, зібраного на користь голодуючих (двофунтовий збір). Органи Радянської влади в таких випадках створювали інститут відповідачів із куркулів та інших антирадянських елементів, які повністю відшкодовували збитки від бандитів. Так було зроблено і у Москаленках: 90 пудів хліба було конфісковано у куркулів — в інституті відповідачів».
Козаки Нагірного з охотою здійснювали різноманітні диверсії. Так, вночі 15 вересня 1922 року неподалік Вереміївки вони затопили землечерпалку. А вдень у районі пристані Бужин, що за 15 верст на північ від Чигирина, інша диверсійна група Івана Савченка затопила барку з вугіллям. «Для ликвидации банды того же числа выступила к(анонирская) л(одка) «Грозящий» с десантным отрядом в количестве 25 человек… (А) 19 сентября банда Нагорного численностью 40 пеших и конных (сильно преувеличено) произвела налет (на) с. Котлов и Москаленки… где банда, уничтожив дела волисполкома, бежала…»[694]
У листопаді 1922 року командир «летучего отряда по борьбе с бандитизмом» Микола Дібрівний із метою здобути для повстанців кулемет налетів із кількома «червоноармійцями» на двох міліціонерів кінного резерву повітової міліції. На жаль, у перестрілці його було застрелено.
Після його смерті «комуністичний» загін очолив Білий, він же Григорій Фесенко, — «амністований» повстанець Нагірного. Новий командир своїм помічником призначив Івана Павловича Цокала (Чорного), ще одного «амністованого» козака Нагірного. Як і свого часу Дібрівний, міліціонери повідомляли отамана про небезпеки, які підстерігали його на гарячих стежках партизанської війни.[695]
Під час несподіваних зустрічей козаків Нагірного та «червоноармійців» Білого ніхто не зчиняв стрілянини, а такі «червоноармійці», як Григорій Семенович, Опанас Грицай, Григорій Казидуб, Олексій Шарий і Лимар передавали партизанам набої, зброю, друкарську машинку. Сам же загін у будь-яку хвилину готовий був перейти на бік повстанців.
Розуміючи, що «комуністичний» загін Білого ненадійний, чекісти вирішили його обеззброїти. Для цього наказали прибути у Золотоношу. Але «червоноармійці», збагнувши що до чого, наказу не виконали, а Білий ще й написав листа «наштабуезду», в якому попереджав, що в разі спроб роззброїти загін він без бою не здасться. Врешті Білого застрелив підісланий агент ҐПУ, а «міліціонерів» москалі таки роззброїли.
Понад чотири роки діяв отаман Нагірний по обидва береги Дніпра — в Чигиринському, Черкаському, Золотоніському та Хорольському повітах. Лише протягом 1922 року козаки здійснили десятки нальотів на совєтські установи. Восени того ж року Олександр Переузник, односельчанин отамана, випадково зустрів отамана, який на світанку йшов повз його хату, що знаходилася коло покритої лісом гори, неподалік Порубльового узвозу. Іван Савченко йшов у село зі сторони степу. Був у вишиванці. Переузник запропонував отаману змиритися з совєтською владою і жити «нормальним життям, адже вже можна».