Івана Савченка-Нагірного, Степана Адаменка та Ярему Прудкого — без амністії. Мусієнку, Воловенку, Іванові та Григорію Казидубам, «враховуючи оголошену амністію», вирок замінено на 10 років ув’язнення із суворою ізоляцією і конфіскацією «всього майна». К.М. Казидуба засудили до 2-х років ув’язнення.[702]
Але для російських окупантів було важливо не тільки знищити партизанів, а й перед смертю скомпрометувати їх, борців за Українську державу. Росіяни розуміли, що героїчна загибель козацтва викличе захоплення і бажання помсти.
Нічого дивного немає в тому, що окупанти йшли на різні фальсифікації, аби очорнити світлу пам’ять про українських повстанців. Наприклад, у пропагандистській книзі «Вартові революції» стверджувалося, що голова Кременчуцької ЧК Моздревич без зброї прийшов «у лігво бандитського отамана Нагорного» і переконав лісовиків у «згубності їхньої справи». «Всі вони разом зі своїм керівництвом склали зброю і повернулися до трудового життя і не раз робили послуги чекістам у викоріненні бандитизму».[703]
Добре, що у нашому розпорядженні виявилися матеріали (теж совєтські), які спростовують цю «ідилічну казочку»: і про капітуляцію отамана Нагірного, і про «повернення до трудового життя», і про послуги у «викоріненні бандитизму», тобто у зраді побратимів і тих ідеалів, за які вони боролися.
Тому з недовірою ставлюсь і до твердження «Голоса Труда», що повстанці Нагірного — всі як один — слізно визнали, що «заблуждалісь» і тепер дуже шкодують за лихо, яке нібито заподіяли своєму народові. Останній лист отамана та жорстокі вироки промовляють самі за себе…
Свинцеву крапку у героїчному житті отамана Наддніпрянського партизанського загону і його славних побратимів поставив «сотруднік губсуда Байков», який на світанку 20 грудня 1923 року в полтавській тюрмі без жалю і, очевидно, з вірою у «правоє дєло» розстріляв Івана Савченка-Нагірного та його друзів — козаків Степана Адаменка і Ярему Прудкого…
Односельчанка Марія Іванівна Рубачева згадувала той день, коли прийшла вістка про розстріл Нагірного. В їхній хаті того дня зібралася сільська інтелігенція. Коли повідомили про смерть отамана, всі, хто був у хаті, заплакали. Й інші односельчани страшенно жалкували за ним.
Ярина, якій Нагірний в останньому листі передав привіт, заміж так і не вийшла. Тужачи за своїм Іваном, вона збожеволіла.
Галя, сестра отамана, на схилі літ, коли тяжко було на серці, просила рідних почитати братового листа. Вкотре слухаючи останнє слово брата, гірко плакала. Перед смертю передала листа племінникові Симону Васильовичу Савченку[704] з проханням зберегти для нащадків…
Управління СБУ в Черкаській області 1994 року передало на зберігання в архів УМВС у Черкаській області кримінальну справу № 14395 Савченка Івана Григоровича (отамана Нагірного), яка нараховує 904 аркуши.
Чи може науковець взяти її до рук, щоб досконаліше вивчити історію рідного краю? Чи можуть нащадки отамана Нагірного ознайомитися з історією своєї родини?..
На перешкоді стоїть закон, ухвалений ще в часи СССР. Дію цього закону відчув на собі двоюрідний онук отамана Володимир Савченко — 1998 року йому «на законних підставах» відмовили у проханні ознайомитися зі справою. Не було й задоволене його прохання про реабілітацію Івана Савченка-Нагірного. Прокурор відділу прокуратури Черкаської області С. Шведун 14 вересня 1998 року (№ 15/2948-98) дав таку відповідь: «Савченко (Нагірний) Іван Григорович засуджений за те, що він разом з іншими громадянами організував повстанські загони для боротьби з радянською владою… У зв’язку з тим, що Савченко (Нагірний) І.Г. був засуджений за злочини, що відносяться до категорії загальнокримінальних, а не політичних, він реабілітації не підлягає».
Отак чітко і однозначно сказано, що політичний характер боротьби, яку вів отаман Нагірний («повстанські загони для боротьби з радянською владою»), носить «загальнокримінальний» характер. Тобто, згідно із законами нинішньої «української» держави, отаман Наддніпрянського партизанського загону, який входив до складу збройних сил Української Народної Республіки і підпорядковувався Головному отаманові Симону Петлюрі, є кримінальним злочинцем. І цей бездушний цинізм спостерігаємо всі роки існування незалежної держави!
Совєтська влада подбала про те, щоб і про місце поховання отамана Нагірного ніхто ніколи не довідався. А його Вереміївку — повстанське впродовж віків село — в середині 1950-х років утопили у Кременчуцькому водосховищі. Населення — те, що залишилося після поразки Національно-визвольної війни 1917–1920-х років, після Голодомору 1933 року, репресій та Другої світової війни, — переселили на гору, де була заснована нова Вереміївка.[705]
Старі вереміяки і сьогодні чують із-під води голоси своєї старої козацької — таки знищеної — Вереміївки.
Вічна пам’ять козацькому селу і його святим оборонцям!
26. Андрій Гулий-Гуленко, командувач Південної групи військ УНР
Читаючи звернення Андрія Гулого-Гуленка до українських селян, переконуєшся, що отаман був надзвичайно емоційною і вразливою людиною. Через зранене серце пропускав він народний біль, розпач і «гнів на ворогів». Коротенькі листівки-заклики отамана свідчать про його великий публіцистичний хист. Гулий-Гуленко вмів надзвичайно образно, яскраво і лаконічно передати суть проблеми, знайти стежку до сердець селян. Не дивно, що на його заклик селяни наїжачувалися багнетами, вилами і косами і, забуваючи про господарство, готові були йти за своїм отаманом у вогонь та воду.
Ось одне із його звернень:
«Селянин! Заклопотаний працею, ти не маєш часу подивитися на те, що робиться навкруги тебе. Подивись! Налетіла з Московщини голодна й безробітна зграя, яка знов заводе комуну, розмножує дармоїдів і злодіїв. Захоплюючи владу в свої руки, забризкані кров’ю твоїх синів, братів та батьків, ця банда всесвітніх пройдисвітів знов накидає «діктатуру пролєтаріята», гіршу (від) царського або денікінського ярма. Вспамятай той час, коли вже два рази були у нас на Вкраїні ці непрохані гості. З такими ж обіцянками, як і тоді, прибули вони і в цей раз. Ми дамо тобі землю, волю, знищим буржуїв, дамо тобі лад і спокій, навезем краму, машин і т. инше, — кричать горлаті кацапи-комунисти.
Та й навезли. Подивись, чого навезли: китайців, латишів, мадяр, голодних кацапів, а разом з цим комуну, черезвичайку, комбєди, цілі потяги совітських грошей, які зовсім нічого не варті.
А ти, селянин, давай хліб, скот, коней, сало, давай цукор, вугілля, сіль. Все це вивозиться комуністами в голодну й обідрану Москівщину в тих же потягах, в яких привезли тобі комуну… Коли совітське військо вступало в Україну, як ти вигнав Деникіна, комуністичний бог Лейба Троцький Бронштейн в свойому наказі обіцяв не посягати на права українського народу, встановити таку владу, якої він сам бажає.
Що ж ви бачите тепер?
Хіба ця влада твоя, хіба вона в твоїх руках?
З’явились ревкоми, ісполкоми, продкоми, наркоми, комбєди і інші «бєди», в яких сидять зовсім чужі тобі люди.
Якого ж добра бажає тобі отой безбатченко комуніст, якому все ідно, як би тільки добре пожити — чи то на Москівщині, чи на Вкраїні, чи в Німеччині. Цей інтернаціоналіст, не маючи своєї хати, чи може подбати про твій спокій, про забезпечення твоїх потреб?
А що роблять комуністи з тими лицарями, які б’ються з ворогами за твою батьківщину, за кращу долю українського народу. Скільки їх сидить по в’язницях та порозстрілювано по черезвичайках?! Скільки кращих синів України гине під ярмом комуни?!
До якого часу ми будем терпіти таке знущання чужинців?!
Годі!
Терпець увирвався. Треба раз назавжди покінчить з такими катами.
Бери рушницю, вила, лопату і гони з рідної землі дармоїдів. Ти їх виженеш, як вигнав Деникіна, як вигнав їх уже два рази.
[704]
Симон Васильович Савченко народився 23 вересня 1919 року, а ім’я йому дав батько — старшина Армії УНР — на честь Головного отамана Армії УНР.
[705]
С.В. Савченко, у 1943 році голова сільради с. Тимченки (куток Вереміївки, що виокремився у село), стверджував, що в 1930-х роках каральні органи знищили у Вереміївці більше людей, ніж загинуло на фронтах Другої світової війни.