«В особі отамана Гулого-Гуленка Командування знайшло людину, якій довірило зверхнє загальне керування всіма повстанцями Херсонщини, Катеринославщини й далі вгору по Дніпру до Чигирина».[725] Гулий-Гуленко вже керував повстанцями цих губерній, але віднині його посада була затверджена українським командармом. Отамана призначено командуючим повстанцями Правобережної України.
30 січня 1920 року в «Докладі на ім’я Головного Отамана Петлюри і Уряду УНР» командарм Омелянович-Павленко повідомляв: «Від отамана Гулого отримано слідуючі інформації: в Чигиринському, Єлисаветському, Черкаському, Олександрійському, Верхнє-Дніпровському і Катеринославському повітах розвинена широка повстанчеська діяльність; повстанці мають вже організованість. Партизанських частин нараховується коло 5, а повстанчеських багато більше. Партизани мають один бронепотяг. Настрій повстанців та партизанів бадьорий, живий і надійний».[726]
Коли Армія УНР під командуванням Омеляновича-Павленка дійшла до Чигиринського повіту, то денікінців тут уже не було: вони, розбиті селянами, втекли на Миколаїв.
Офіційне приєднання відділу Гулого (400 піших і 150 кінних козаків) до Армії УНР сталося під час наради в Медведівці 12 лютого 1920 року. До війська гулівці влилися під назвою Низової бригади. Очолив її Герасим Нестеренко. А Гулого Омелянович-Павленко призначив командиром 1-ї Запорозької дивізії.
Частини Запорозької дивізії, вже під командою Андрія Гулого, 17 лютого увійшли у Лубенці, 18-го завітали до Грушківки, 19-го були в Баландиному і Тимошівці. Вночі 19 лютого відділ запорожців обеззброїв кінну сотню Коцура в Кам’янці… Потім був рейд на Лівобережжя… 5 березня, повернувшись із лівого берега Дніпра, зайняли Голованівськ, а наступного дня — Хощовату і — «після невеликої бійки» — м. Гайворон. 11 березня — Ташлик. На великому просторі не побачили жодних слідів влади — ні денікінської, ні совєтської, ні української.
Близько місяця значних боїв не було. Це трохи розхолодило гулівців. І в ніч на 25 березня 45-та піхотна дивізія Красної армії несподівано напала на с. Ємилівку, де стали на постій штаб Запорозької дивізії та Запорозький кінний полк. «Темна ніч і не досить пильна охорона дала можливість ворогові ввійти в село і відкрити вогонь по вулицях». Ворог почав господарювати в селі. Були захоплені обози, декілька старшин і козаків взято в полон. О 5-й годині ранку Запорозька дивізія перейшла у наступ, щоб визволити товаришів і відбити майно. В атаці взяли участь Запорозький піший полк, батарея і одна сотня чорних запорожців.
Після бою в наказі № 14 по Збірній запорозькій дивізії отаман Гулий зазначав: «Бій 25-го березня біжучого року вписав нову сторінку в славетню історію Запорізького війська. Рішуча атака пішого полку з мінімальною кількістю набоїв, козацька смерть 2 курінних і поранення одного; батарея Чорних Запоріжців працювала під рушничним і кулеметним вогнем в 800 кроках від ворожої лави; козак пішого полку, котрий верхи підвозив набої до самої лави під ворожим вогнем; атака кінного Запоріжського полку в случний мент якраз тоді, коли ворожа кіннота переслідувала піший полк і дивізії загрожував катастрофічний відступ в паніці; кулеметчик пішого полку, котрий, бачачи, що коні кулемета загрузли в болоті, не покинув кулемета, а відкрив вогонь на 200–300 кроків, піддержавши цим атаку кінного полку. Ця кількість героїв в одному бою показує, що може зробити український козак, котрий знає, за що він бореться, знає, що діло його праве і перемога буде на боці того народу, котрий бореться за свою волю і має таких славетних синів.
У Ваших очах, Запоріжці, в порядку, в котрому Ви спокійно відходили, я бачив віру в перемогу. Нехай же ця віра, смерть та кров Ваших старшин та козаків не пропадуть марно, а піднесуть Ваш дух для продовження боротьби за волю нещасної Батьківщини. Не губіть свого лицарського хисту, бережіть віру в свої сили; знайте, що нарід наш дійсно з Нами, що ми бачили в цьому ж бою, і скоро буде перемога, скоро «усміхнеться заплакана мати». Вічна пам’ять павшим козацькою смертю! Слава Героям Емилівського бою!»[727]
Також Гулий наголошував, що «кавалерійські начальники повинні мати ініціативу більшу, чим інші начальники, і не боятися іноді провадити цілі операції на свій страх (і ризик)». Як приклад отаман згадав наліт чорних запорожців на містечко Богопіль.
Цього дня, 25 березня, Запорозька дивізія несподівано контратакувала ворога. Більшовиків (250–300 піших і 60 кінних, озброєних гарматою та десятьма кулеметами) було відкинуто.
27 березня командарм Омелянович-Павленко у наказі від імені народу сердечно подякував козакам і старшинам Запорозької дивізії Гулого-Гуленка «за хоробрі успішні бої і лицарське поводження» в боях під Голованівськом і Ольвіополем.
1 квітня Запорозька дивізія захопила станцію Плетений Ташлик. Під час переходу залізниці особливу відвагу виявив полк Чорних запорожців, який повів в атаку на бронепотяг сам комдив Гулий. Панцерник, що обстрілював частини Київської дивізії Юрка Тютюнника, відігнали аж до станції Шестаківка, а там його зустріли вогнем козаки полку імені Залізняка і сотні 4-го полку Волинської дивізії, прогнавши аж до Єлисаветграда, що викликало паніку серед червоних.
17 квітня став важливим днем для Гулого-Гуленка, його дивізії та всієї Армії УНР. Вирішувалась доля української армії. Армія, що п’ятий місяць воювала у відриві від уряду УНР, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі, за якою була або катастрофа, або слава. Не маючи набоїв і снарядів, вона підійшла під м. Вознесенськ, в котрому, за даними розвідки, були колосальні запаси зброї та спорядження.
І це місто, залога якого складала близько тисячі осіб, Армія УНР повинна була взяти багнетами та шаблями. У Вознесенську якраз відбувався комуністичний з’їзд, і можна було передбачити, що червоні частини збільшаться за рахунок делегатів. «Але, — зазначав Гулий-Гуленко, — український вояк може зробити все. Він знає, за що бореться, він вірить в правоту свойого діла, (він) знав, що м. Вознесенськ взяти треба, ворога знищити і покрити неувядаємою славою Українське військо».[728]
Перший напад кінноти Гулого на Вознесенськ о 2-й годині ночі не вдався. Нова атака не забарилася — вже за годину Запорозька дивізія рушила на ворожу твердиню. Червоні, знаючи про розпачливий стан українського війська, вирішили піти у протинаступ. Два бронепотяги, маневруючи, густим вогнем обстрілювали українців. Добре озброєний відділ червоних (400 чоловік) засипав запорожців кулеметним і рушничним вогнем. Наші практично не стріляли, бо не було чим. Довелося відступати. Ворог кинувся в поле «добівать пєтлюровцев». Та його зупинила шрапнель кінно-гарматного дивізіону Олекси Алмазова. Тим часом Гулий-Гуленко повів в атаку свій повстанський відділ, «який за ним ішов в огонь і в воду».[729] Полк Чорних запорожців підтримав атаку, а Запорозький піший полк під командою полковника Івана Дубового, «не маючи набоїв і наполовину без рушниць, йдучи, ляскав долонями, піддержуючи атаку повстанського відділу. Ворог почав відступати. Тут Кінний полк під командою полковника (Івана) Литвиненка з’явився на обрію великою лавою і, попередивши піхоту, почав рубати ворога… Ворог панічно розбігався, кидаючи зброю… Запоріжці на плечах у ворога вдерлись до самого міста».[730]
Отак «без куль, одними шаблюками та багнетами захопили місто, як дійсні сини України».[731] На полі бою залишилося 280 трупів ворога, 400 більшовиків отримали поранення… Було захоплено два мільйони рушничних набоїв і 32 тисячі гарматних, дві важких гармати і 18 легких, 8 гірських і 12 мітральєз, 5000 рушниць, 48 кулеметів, чотири ешелони військового майна, 4000 фір ворожого обозу, 10 млн. совєтських грошей і цінне господарче і технічне майно. З нашого боку, як твердить Совенко, було забито двох козаків, а п’ятьох поранено.