За рахунок червоних група Гулого доозброїлася, її вогнева сила зросла до 22 тачанок, а ще шість лежали в резерві, розібрані на возах. Взялися козаки «колекціонувати» і ордени «Красного знамени»: 20 штук познімали з полонених або забитих більшовиків, 11 нагород відіслали за кордон і здали до архіву.
Дуже вдалий бій стався на Звенигородщині. Тут на шляху трапилася колона силою близько тисячі москалів. Ішли вони організовано по чотири в ряд з інтервалами між відділами. За ними тяглося до двохсот возів обозу. Зблизившись на віддаль 70 — 100 метрів, гулівці раптово розвернули тачанки і накрили окупантів вогнем 22 станкових кулеметів. «Тих пару десятків, що вспіли вискочити з-під вогню наших кулеметів, — згадував сотник О. Вдовиченко, — дігнала і знищила наша кіннота. Ніхто не втік, ціла ворожа колона так і залишилась на шляху. Це була 147-ма бригада 14-ї совітської дивізії. Увесь штаб, прапор і обоз дістався нам у руки».[740]
На Уманщині гулівці зустрілися з відділом терських і донських козаків (200 осіб). «Групу провадив полковник Цвітковський — колишній командир 8-го ім. Костя Гордієнка полку, — згадував сотник О. Вдовиченко. — Це була частина Кінної дивізії генерала Яковлєва, що стояла поруч із Запорізькою дивізією ще на фронті в районі Бару. І полковник Цвітковський, видно, пішов у рейд тою самою дорогою, що і ми. Обидві групи довший час оперували разом».[741]
На початку грудня 1920 року в околицях Холодного Яру до Гулого приєдналися козаки отаманів Ґонти (Івана Лютого-Лютенка), Семена Гризла і Петра Дерещука, колишнього державного інспектора 3-ї Запорозької дивізії та Запорозького корпусу. «Отаман Гризло — кремезний чоловік з рудоватою бородою і великим золотим, наче церковна хоругва, шликом, мав навіть свою артилерію».[742]
Гулий-Гуленко прийняв загальне командування повстанцями Уманщини, Звенигородщини й Таращанщини. Особовий склад групи зріс до 3000 багнетів і 600 шабель. Бої вели з 45-ю і 47-ю піхотними совєтськими дивізіями, частинами Першої кінної армії, бригадою Григорія Котовського. Воювали на великому просторі Уманщини, Гайсинщини, Таращанщини і Звенигородщини. «Ознайомившись ближче з повстанчими організаціями, — зазначав Гулий-Гуленко, — я побачив, що вони перебувають у стадії свого максимуму, що всю цю бурхливу масу треба і можна скерувати на будь-яку ризиковану операцію, але за умови, щоб після цієї операції було осягнення мети — з’єднання з фронтом регулярної армії, спокійний від боїв час. Якраз цього вже тоді бракувало».[743]
У середині грудня 1920 року до Гулого дістався кур’єр командування Армії УНР і повідомив, що надій на відкриття фронту немає, що Армія УНР інтернована, перспективи невеселі. «З огляду на такий стан речей мені наказувалось поступити, як умови даного часу вимагають, — розповідав Андрій Гулий-Гуленко. — Я наказав повстанцям припинити формування в більші одиниці і розпилитись на дрібні відділи (а по можливості й зовсім) і чекати вказівок з Центру… Мій наказ про роздріблення загонів був викликаний недоцільністю подальших ширших операцій в Україні, коли вся українська армія була обеззброєна та інтернована в таборах».[744]
А тут ще в одному бою неподалік Шполи повстанці потрапили «під шалений вогонь ворожої артилерії» та шаблі великого з’єднання кінноти… Отже, відділи розійшлися у різні боки. Більшість повстанців залишилася в рідній місцевості, але два загони — Сірка і Чеховича — вирішили пробиватися за кордон. «Частинам, які побажали перейти організованими військовими одиницями за кордон, — стверджував отаман, — я дав відповідні вказівки та маршрути, спочатку розбивши їх на невеличкі відділи (максимум 350 чоловік)».[745]
Андрій Гулий-Гуленко вирішив пробиватись із відділом Сірка кількістю близько 350 чоловік до Румунії. Отаман визначив маршрут: повз Христинівку, через Південну Гайсинщину в напрямку до м. Кам’янки, що над Дністром. Метою було прорватися в район Рибниці, де й перейти румунський кордон.
У групі Гулого ще був «короткий час повних успіху операцій», але врешті червоні їх вистежили і велика кавалерійська частина почала переслідувати. Вночі не можна було поспати більше як три-чотири години, бо по хатах вже била ворожа артилерія і сікли кулемети. В село, щоправда, червоні не входили. Щоб не наражати рідних людей на ще більші збитки, гулівці мусили йти далі. «Але варто нам лише вискочити за село в бойовому порядку і розвернути наші тачанки, — згадував сотник О. Вдовиченко, — як червоні розсипаються і ближче як на рушничний постріл до нас не наближаються. Але зате цілий день аж до вечора цокотять за нами кулемети і червоні не спускають нас із очей. Так було і того останнього фатального дня».[746]
Сталося це, «здається, 4 січня 1921 року», під Христинівкою, 5 верст на південь від неї. Ще вночі червоні «засипали гарматним вогнем» село, в якому відпочивали гулівці, а потім цілий день велике з’єднання кінноти переслідувало повстанців, час од часу намагаючись атакувати колону то з лівого, то з правого боку. Відбивши атаки, гулівці несподівано перейшли в наступ і вогнем тачанок розпорошили по полю червоних вершників. Після бою дві години їхали спокійно. Ворога ніде не було видно. Здавалося, що червоні нарешті відчепилися. Але не відступала інша біда — страшенний мороз. «Під тиском вітру коні заточувалися немов п’яні. Сухий, зірваний із поля, сніг проникав крізь одіж і колов тіло наче голками». Коні далі везти не могли. Тож пролунала команда:
— Коні на повід!
Далі козаки йшли спішеним строєм.
Пополудні нагадала про себе ворожа артилерія. Стрільна хоч і падали неподалік, та шкоди не завдавали. Далі дорога спускалася в широку балку. Група спинилася. Отаман Гулий витягнув мапу. В цей момент до нього підскочила передова розвідка, а за нею і лівобічна стежа. Начальники роз’їздів доповіли, що за півтори-дві версти зауважено велику колону піхоти, яка вже розсипається в лаву і займає бойові становища. Гулий не встиг дослухати, як затарахкотіли усі чотири ар’єргардні тачанки повстанців. Їм грізно відповіло близько десяти ворожих кулеметів.
На допомогу ар’єргардові отаман вислав шість резервних тачанок і третю кінну сотню. В короткому бою атаку ворожої кінноти було відбито.
Не тільки старшини, а й козаки збагнули: попереду і ліворуч наступала ворожа піхота, праворуч била артилерія силою не менш двох батарей, яку, напевно, охороняв сильний піший відділ, «а на карку у нас сиділо велике з’єднання кінноти. Ми попали у вовчу яму, і ця балка могла стати для нас котловиною смерті».[747]
Отаман наказав залишити більшу частину обозу. На дорозі зосталося близько вісімдесяти возів. Із собою козаки взяли лише 30–40 фур із найнеобхіднішим. До цих фур впрягли по шестеро коней. «Погоничі, підстеливши кожухи і рядна, посідали верхи на пристяжних і рушили ристю ледве помітною дорогою вздовж балки. Почало темніти. У полі розпочався страшний степовий буревій. Під прикриттям ночі і такої сприятливої для нас погоди ми вдарили на ворожі гармати, що стояли під прикриттям 5–6 сотень піхоти, віддалених на 200–300 метрів від батерій. Батерії не вспіли дати ні одної сальви. Уся обслуга разом із кіньми була дослівно зметена вогнем наших тачанок. Але піхота ставила шалений опір, зав’язався упертий бій, що тривав яких 10–15 хвилин. Вогнем наших тачанок і одчайдушною атакою кінноти ми змели ворога з нашого шляху і пробили собі дорогу».[748] Оточення було прорване, але в цьому бою було тяжко поранено Андрія Гулого. Це було вже шосте поранення отамана.
Зупинилися лише після чотирьох годин швидкого маршу. «Грілися» і підгодовували коней у великому густому лісі. Допомогли командирові зняти генеральську бекешу, переодягтися у цивільне вбрання і вмоститися на звичайних селянських санях, а тоді накрили горою кожухів. Переодягнувся у старий заяложений кожух, підперезаний мотузком, і начальник контррозвідки Гришний. Він мав супроводжувати отамана. Планували дістатися до найближчої цукроварні, де є лікар й амбулаторія, і отримати першу медичну допомогу. Гулий мав фальшиві документи, що він — лісничий, поранений «бандитами».