Небезпечна мандрівка закінчилася щасливо. Гришний довіз отамана аж до с. Слободзеї, що неподалік Тирасполя. Оскільки Дністер ще не замерз, довелося лягати в лікарню на цьому, совєтському, боці. І тут обійшлося.
У середині січня 1921 року, коли Дністер нарешті вкрився льодяним панциром, Гришний і Гулий перейшли на другий його бік — у Румунію. Прикордонна сторожа затримала старшин, але, зв’язавшись із румунським командуванням та місією УНР у Бухаресті, звільнила. Наприкінці січня Гулий-Гуленко через Бендери доїхав до Бухареста, де відразу був прийнятий у Генеральному штабі румунської армії…
А старшини повстанського відділу по від’їзді отамана і начальника контррозвідки стали нараджуватися. Заступник отамана Герасим Нестеренко наполягав продовжувати рейд. Полковник Сірко рішуче виступив проти. Він заявив, що пробиватиметься за кордон. Більшість старшин поділяла його позицію. З Нестеренком залишилося близько 40 козаків і один молодий старшина — хорунжий Кохаренко. Окремий відділ сформував командир кулеметної сотні сотник Островський (15 козаків при шести кулеметах). Всі інші — близько 250 козаків і майже всі старшини — стали під команду полковника Сірка. У цьому відділі було вісім тачанок і практично весь обоз. «Сірко виявився неабияким стратегом і провідником». Він вправно провадив свій відділ, вдало оминав великі відділи ворога, а на малі нападав. Якийсь час відділ Сірка обертався на Гайсинщині, Брацлавщині та біля Ямполя. Шукали контакту з отаманом Заболотним. Нарешті здибалися з ним. Але зустріч та була нещасливою: козаки Заболотного не пізнали своїх і обстріляли відділ Сірка з кулеметів і рушниць.[749]
Прийняли відділ Сірка за більшовицький і червоні прикордонники. Це була остання помилка в їхньому житті… Знищивши червону заставу, повстанці по льоду перейшли Дністер неподалік с. Рашкова. За цей рейд військове керівництво підвищило у ранзі низку старшин…
У Бухаресті Гулий-Гуленко довідався про існування оборонного договору між Польщею і Румунією та координацію зусиль двох держав у справі допомоги УНР.
Андрій Гулий-Гуленко написав звіт про свій рейд в Україну і передав його голові Надзвичайної військової місії УНР у Румунії генералу Сергію Дельвігу. Той зустрівся з військовим аташе французької місії в Румунії маршалом Анрі Петеном, який дуже цікавився подіями в Україні. Дельвіг детально проінформував Петена про рейд групи генерала-хорунжого Гулого-Гуленка.
Андрій Гулий провів також переговори з генералами Амзою та Горським щодо організації інформаційного бюро, за лаштунками якого мали приховати повстансько-партизанський штаб.
Тим часом надійшов виклик із Тарнова від Симона Петлюри. Гулий-Гуленко поїхав через Варшаву. В польській столиці (у квітні 1921 року) він зустрівся з генералами Юрком Тютюнником, Михайлом Омеляновичем-Павленком та Віктором Зелінським. Юрко Тютюнник ознайомив Гулого-Гуленка з планами повстання в Україні, яку розподілили на п’ять груп: дві на Правобережжі, три — на Лівобережжі. Межа між 1-ю та 2-ю групами пролягла по лінії Рибниця — Вапнярка — Христинівка — Бобринська — Черкаси.
Групи розділили на райони, а райони — на сотенні дільниці.
Південна (Перша) група поділялася на п’ять районів. 1-й (Одеський) очолював Пшонник, 2-й (Балтський) — Семен Заболотний; на чолі 3-го (Єлисаветградського) стояв Герасим Нестеренко-Орел; 4-м (Олександрійським) керував Деркач, а 5-м (Катеринославським) — Гнибіда.
Південну групу очолив Андрій Гулий. Її тереном визначили такі повіти: Одеський, Тираспольський, Ананьївський, Вознесенський, Миколаївський, Херсонський, Верхньодніпровський, Криворізький, Катеринославський, Єлисаветградський, Олександрійський, Балтський, Ольгопільський і Брацлавський. Іншими словами — від Рибниці й Вапнярки до Дніпра, по лінії ст. Бобринська — Черкаси до Херсона, тоді узбережжям Чорного моря до Акермана і по Дністру до Рибниці.
У Тарнові Гулий-Гуленко склав звіт Симону Петлюрі та уряду Прокоповича.
Повернувшись до Румунії, Андрій Гулий відвідує табори для інтернованих вояків Армії УНР, де вербує охочих знову йти в Україну. З них формує Бессарабську групу Української повстанської армії.
Ось згадка про відвідини ним табору у Прашеві. «Приїхав у повному військовому однострої з генеральськими галузками і зіркою на комірі, — писав сотник О. Вдовиченко. — Із властивою йому кипучою і невтомною енергією почав він тут негайно організовувати свою групу для нового виступу на Україну, який в анналах нашої історії записаний як «Виступ Бессарабської групи генерала Гулого-Гуленка і удар на Тирасполь…»[750]
Навесні 1921 року Андрій Гулий-Гуленко — за даними ЧК — повинен був прибути в Єлисаветград «для особистого керівництва запланованої першотравневої демонстрації». Мова йде про повстання, яке планувалося розпочати під час першотравневої маніфестації в Єлисаветграді. «Из показаний становится очевидным, — зазначали чекісти, — грандиозность и широта размаха задуманного, но не выполненного плана восстания».[751]
У червні 1921 року, повернувшись до Бухареста, Гулий-Гуленко зустрівся з Сергієм Дельвігом і начальником румунського Генерального штабу Горським. Внаслідок переговорів Андрію Гулому дозволили заснувати у Кишиневі т. зв. інформаційне бюро. Воно творилося за прикладом штабу Юрка Тютюнника у Тарнові. Тоді ж до Бухареста прибув генерал Микола Капустянський — для переговорів у «більш широкому масштабі». Цей візит мав визначити стосунки між УНР і Румунією. Потім Гулий якийсь час працював у повстансько-партизанському штабі Юрка Тютюнника в Польщі. Зустрічався з військовим представником Франції при польському уряді генералом Нісселем. Гулий зауважив, що дії Франції, Польщі та Румунії в українській політиці солідарні.
Румунське командування зобов’язалося організувати в Кишиневі роботу інформаційного бюро (повстанського штабу), дати можливість використати інтернованих у таборах старшин і козаків, допомогти в оформленні документів і повернути зброю, відібрану у Запорозької дивізії під час переходу через Румунію навесні 1919 року. Штаб у Кишиневі очолив полковник Стефанів, начальником Цивільного управління став Поплавський. Працював у штабі й полковник Черненко (Чорний).
На березі Дністра в районі Рибниці (в селах Кривуляни і Нападове) Гулий-Гуленко організував пропускні пункти для передачі в Україну зброї, літератури, переходу зв’язкових… Повстання планувалося приурочити до завершення жнив, відтак початку збору продподатку.
Андрію не давали спокою численні поранення, особливо останнє, під Христинівкою, і у липні він змушений був лягти на операцію до бухарестського шпиталю. Інформбюро продовжувало активно працювати. Так, станом на 10 серпня 1921 року до Кишинева прибуло й повернулося в Україну 80 підпільників, зокрема й «повстанці загону під керівництвом Іващенка». «Треба зазначити, — стверджував Гулий-Гуленко, — що до серпня місяця конспірація і організація на місцях була повна».[752]
У серпні Гулий-Гуленко взяв участь у військовій нараді в Каліші (Польща), яку скликав Симон Петлюра. Крім них, на раді були присутні командир 1-ї Запорозької дивізії Андрій Вовк, 2-ї Волинської Олександр Загродський, 3-ї Залізної Олександр Удовиченко, 4-ї Київської в. о. командира Василь Нельговський, 5-ї Херсонської Наум Никонів, 6-ї Січової Марко Безручко, який водночас виконував обов’язки військового міністра. Були також Юрко Тютюнник і Юрко Отмарштейн, який очолював Окрему кінну дивізію. Каліська нарада постановила перенести повстання на пізніший термін.
Наприкінці серпня Гулий повернувся до Кишинева, де на чолі інформбюро активізував підготовку повстання на ввіреній йому території. У середині жовтня 1921 року він отримує наказ від Юрка Тютюнника виїхати зі штабом групи в Уманський і Звенигородський повіти. В ніч на 17 жовтня в районі Кривулян (румунська сторона) та с. Карантин (українська сторона) Гулий разом із 17 працівниками штабу переходить Дністер. Рушили маршрутом Бірзула — Голованівськ — Тальне. В районі ст. Борщі Гулий-Гуленко відрядив хорунжого Вінницького та сотника Сологуба до холодноярського отамана Івана Деркача (в район Цибулева), а сотника Ковальчука та підхорунжого Дейнецького — до Гнибіди, що діяв у районі П’ятихаток і села Зеленого. До Семена Заболотного відправився поручник Онопрієнко, а до Нестеренка-Орла, що творив підпілля на Єлисаветградщині, — поручник Скрипка. Вирушив зв’язковий (поручник Дейнега) і до отамана Лиха.