Далі документація кримінальної справи обривається — в ній немає ні довідки про звільнення, ні про розстріл, ні про переведення до іншої в’язниці чи про втечу. Чекісти і досі зберігають таємницю подальшої долі Андрія Гулого-Гуленка.
За до кінця нез’ясованих обставин 1927 року Гулий з’являється у Польщі, стверджуючи, що він утік. 20 липня 1927 року полковник Армії УНР Микола Чеботарів у листі до сотника Володимира Шевченка писав: «Тільки для Вас: Гулий-Гуленко, генерал, втік з большевії. Зараз знаходиться у мене. Скоро випущу його в світ для інформацій ширших кол. А.М. (Андрій Миколайович Левицький, президент УНР в екзилі. — Ред.) ще його не бачив, але знає, що він тут».[764]
У листі до мене син звенигородського отамана Юрій Лютий-Лютенко писав (напевно, зі слів батька) таке: «А. Гулий-Гуленко — знаменитий наш генерал, партизан і зрадник. Це Чеботарів розкрив його як совєтського агента, а полковник (Іван) Литвиненко (це вже як Гулий-Гуленко повертав з України — другий раз переходив границю в Польщу) убив його».[765] Наскільки вірогідна ця інформація, не знаю, звісно, вірити в неї не хочеться, тим більше що полковник Чеботарів — тенденційна, навіть одіозна людина, що весь час ганить інших, — це видно з його спогадів. Тож до його «свідчень», які часто є лайкою, варто ставитися із засторогою.
На завершення розповіді процитую характеристику, яку дав Андрію Гулому-Гуленку начальник штабу Запорозької дивізії Михайло Крат: «Гулий — бойовий російський офіцер, Георгіївський кавалер. Герой тоді, коли все готове піддатися паніці, він умів робити героями тих, хто був безпосередньо коло нього».[766]
Михайло Омелянович-Павленко оцінював Андрій Гулого-Гуленка як «видатного партизана». «Численні рани, — писав командарм Першого зимового походу, — не знижували його запалу. У бою й узагалі у ділі він забував про себе, в протилежність Ю. Тютюнникові для нього (Гулого. — Ред.) було першим діло, а потім — власна амбіція. Він не хворів на бонапартизм. Коли на початку лютого (1920 р. — Ред.) він зі своїми партизанами приєднався до армії, тобто без жадного примусу признав наше Командування, то без усякого вагання я призначив його на посаду командира запорожців, або, як прийнято між запорожцями говорити, на «Запорожжя»… Всіма його вчинками керувала віра в національне діло, безкорисне служіння нації та змагання вивести революцію на шлях державного будівництва. Авторитет отамана Гулого поміж отаманами повстанчих груп і загонів на Херсонщині, Катеринославщині й далі вгору по Дніпру був виключний. Махно, що не визнавав нікого, вважав для себе часами корисним скоординувати свою працю з діяльністю отамана Гулого».[767]
Присутність в Армії УНР Андрія Гулого і Юрка Тютюнника, «найбільш відомих і уславлених (отаманів)», та їхніх співпрацівників, на думку командарма, «в значній мірі» сприяла успішному перебігові Зимового походу.[768]
27. Яків Мамай, отаман Білого Яру
«Старенький пароплав «Дідусь Крилов» чалапав палицями великих надщерблених коліс по темній весняній воді… «Дідусь Крилов» плив із Черкас до Кременчука…
— А ви знаєте, де ми зараз пливемо? — прошепотів хлопець. — Через Білий Яр…
— Які тут можуть бути яри? — здивувався Віхола.[769]
— Так на побережжі звемо тутешні плавні та острівці. Вони тягнуться вздовж правого берега (Дніпра) кілометрів на двадцять. А на острівцях сидять банди і що хочуть, те й роблять. Дороги до них ніхто не знає. Позаторік червоні послали у плавні бронекатери. Ви чуєте?.. Так вони там сіли на мілину й ледь вирвалися.
Віхола зирнув праворуч. Високий берег зник у пітьмі. За чорним плесом вгадувалася сіра плащаниця очеретів.
— То й що? — запитав він байдуже.
— А те, що за Білим Яром, за горами, лежить Холодний Яр, а там, кажуть, ховаються тисячі бандитів з гарматами та кулеметами.
— Так уже й тисячі? — усміхнувся Віхола…
— Ви, я бачу, нетутешній, — сказав серйозно хлопчина, — тож хочу порадити: на випадок чого викиньте у воду свої документи, і в першу чергу грамоти та подячні листи за службу в Червоній Армії. Тоді, може, викрутитесь».[770]
Так починалася повість письменника-запроданця Петра Коломійця про боротьбу «славних» чекістів з повстанцями Чигиринщини. А отаманом куреня Білого Яру, сформованого з козаків чигиринських побережних сіл, був Яків Мамай. Справжнє його прізвище — Щириця. Народився він 8 жовтня 1887 року в с. Боровиця, що розкинулося на правому високому березі Дніпра між Черкасами і Чигирином.
Боровиця увійшла в українську історію тим, що у грудні 1637 року тут відбулася страшна подія: реєстрові козаки, писарем яких був Богдан Хмельницький, щоб зберегти своє життя, видали на смерть гетьмана Павла Бута (Павлюка) польному гетьману Миколі Потоцькому, який після перемоги під Кумейками наздогнав і оточив оточив козацтво саме тут. За якісь десять років під Боровицею було схоплено вже самого Богдана Хмельницького і доправлено у Чигирин «запеклому недругові Чаплинському».[771]
Боровиця віддавна було неспокійним селом, жителів якого побоювалися навіть запеклі вереміяки, що жили по той бік Дніпра. Ще за часів держави Богдана Хмельницького Боровицька сотня Чигиринського полку утримувала переправу через Дніпро до «підпорядкованої їй Вереміївки».[772]
Батьками майбутнього отамана були Опанас (по-вуличному Бирка) та Явдоха (у дівоцтві Мамай). У багатодітній родині Щириць «глибоко шанували Тараса Шевченка та героїв його безсмертної поеми «Гайдамаки».[773] Тож не дивно, що Яків знав багато поезій Кобзаря.
Яків був шостою дитиною, всього ж Явдоха Мамаїха народила десять хлопців і трьох доньок. П’ятеро померли ще в дитячому віці. Макар загинув у Першу світову війну, Павла убили денікінці 1919 року.[774]
По закінченні Головківської двокласної учительської школи майбутній отаман учителював у селах Бужині та Тіньках Чигиринського повіту (1906–1914). Під час Світової війни (очевидно, 1916 року) був мобілізований до російської армії. 1 червня 1917 року, закінчивши Київську військову школу, здобув перший офіцерський чин. Прапорщик Яків Щириця взяв активну участь в українізації частин російської армії. У січні 1918 року його обрали до полкової ради 312-го Васильківського полку, що стояв у с. Стульніканах (Румунія). Згодом він став головою ради 78-ї дивізії 26-го армійського корпусу. Яків Щириця згадував, що в той час серед солдатів-українців «почалося бродіння проти «кацапів» і йому «як голові (Дивізійної) ради доводилося багато надавати уваги тому, щоб не допустити розправи з росіянами». Крім того, «доводилося боротися з ненормальними взаєминами між солдатами і офіцерами» дивізії. За свідченням голови Ради 26-го Українського корпусу, Яків Щириця на своїй громадській посаді «добросовісно працював», віддаючи багато сил — попри те, що міг як учитель звільнитися в запас. Зрозуміло, що Яків прагнув повернути українців дивізії додому, тож залишався на чолі Ради дивізії, поки вона йшла з фронту в Україну. «Вважаючи в особі Щириці енергійного працьовника», Рада 26-го Українського корпусу підкреслила «велику його здатність до організаційної і агітаційної роботи…»[775]
У березні 1918 року Яків нарешті повернувся в Тіньки до дружини, а тоді й у Боровицю до матері, сестер Софійки і Гальки та братів Михайла і Степана. Зрозуміло, що зустріч була радісною…
Щириця знову взявся вчителювати. Несподівано влітку 1918 року його затримала гетьманська варта, напевно на тій підставі, що він зберігав зброю і висловлював невдоволення владою. Та чигиринський комендант виявився його шкільним товаришем, тож і звільнив Якова під чесне слово…
[764]
Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва). — Київ: Темпора, 2003. — С. 232, 280.
[765]
Лист Юрія Івановича Лютого-Лютенка (США) до Романа Коваля від 2 грудня 1996 року. — С. 1 зв.
[775]
Архів УСБУ в Черкаській області, спр. 1083, т. 1. — Сторінки оригіналів документів, долучені до справи, не пронумеровані. Зі справою «Щириці Я. О., Романенка Ф. А. та інших» працював Олександр Солодар.