«…Чигиринский район. По донесению комбата 322 сегодня с 7 до 16 часов батальон вел бой с бандитами Мамая в районе Тарасовки — Тыньки… Численность банды до 500 штыков при одном пулемете Максима и одном Льюиса».[785]
«…Чигиринский уезд… Банда Мамая отошла от Черкасс и заняла село Мордву, что в 12–15 верстах северо-западнее Чигирина. Банда эта спешит на соединение с бандой Степового. Численность банды Мамая до 500 чел.».[786]
Поки Білоярський полк воював, москалі зайняли Тіньки і почали палити хати повстанців. Згорів і двір Якова Щириці.[787]
1921 року отаман Мамай об’єднався із загонами отаманів Мефодія Голика-Залізняка та Герасима Нестеренка-Орла. Діяв у районі Холодного Яру. В одному з більшовицьких документів говорилося, що 17 серпня 1921 року, використовуючи право на «амністію», командир 1-ї Гайдамацької кінної сотні отаман Мамай здався більшовикам.[788] Не зволікаючи, одразу виїхав у м. Верхньодніпровськ, де у нього були друзі. Тут під власним прізвищем став працювати учителем у Куцоволівській семирічці. Невдовзі одружився з Ніною Юхимівною (в дівоцтві Паторжинською, двоюрідною сестрою відомого співака).
Восени 1921 року Яків став студентом історичного факультету Катеринославського інституту народної освіти. Тут його запримітив викладач Дмитро Яворницький. Влітку він залучав колишнього отамана до експедицій. Запрошував і додому, давав читати книги, порадив написати наукову працю про історію запорозьких козаків.
16 червня 1922 року у Якова народився син Роман, а 22 травня 1925 року — донька Ніна. До великої радості додалося ще й чимало нових клопотів… Навчаючись, він одночасно вчителював у 4-й залізничній школі м. Катеринослава. 1925 року, закінчивши ІНО, Яків отримав призначення на посаду заступника директора педагогічного технікуму у Запоріжжі, де він викладав історію України, але там пробув недовго.[789]
Приховавши повстанське минуле, Яків 5 квітня 1926 року вступив у компартію кандидатом із дворічним стажем. Наприкінці жовтня того ж року перейшов на посаду учителя робітничої школи 2-го ступеня у Дніпропетровську, викладав суспільствознавство також у «Зем. технікумі».[790]
26 серпня 1928 року уповноважений слідчим відділом Шевченківського відділу ҐПУ УСРР розглянув матеріали щодо «злочинної діяльності громадянина Щириці Якова Опанасовича». 19 квітня 1929 року відбулося закрите судове засідання кримінального відділу Надзвичайної сесії Шевченківського окружного суду. На лаві підсудних — Щириця Яків Опанасович, Романенко Федір Агафонович, Дешевенко Мина Порфирійович, Чубенко Карпо Якович, Великий Максим Гнатович, Великий Степан Іванович, Сіянко Гнат Петрович.[791]
19 квітня «суд» згідно з ч. 2 статті 94 ухвалив вирок: «Щирицю Якова Опанасовича, 42 років, за санкцією 542 арт. КК до вищого заходу самооборони — розстріляти; від конфіскату майна, як не імущого, звільнити».
Пішов отаман на розстріл спокійно. «Попрощався з нами, — розповідав один з товаришів по нещастю. — «Доживете, — каже, — привітайте від мене вільну Батьківщину. Для неї, невільної, я зробив що зміг».[792] 27 квітня 1929 року о 23 годині 50 хвилин у м. Черкасах вирок було виконано, а тіло Якова поховано на міському цвинтарі.
Про суд, що відбувся 19 квітня 1929 року у Черкасах, рідні довідалися з газети «Правда України».
«Про батька знаю тільки зі слів матері, бо мені не було й чотирьох років, як відібрали тата, — згадувала дочка отамана Ніна Яківна Щириця. — Це була дуже витримана людина, врівноважена й дуже працездатна. Любив книжки. Як йшов з роботи, завжди заходив у книжкову крамницю і обов’язково приносив якусь книгу додому. У нас була багата бібліотека. В тяжкі часи ми продавали куплені батьком книги і на ті кошти жили. Мій брат Роман на три роки старший за мене і пам’ятав батька. Батько нас любив, Романа вже готував до школи, бо йому йшов сьомий. Брат народився 16 червня 1922 року — ось і можна підрахувати, коли тато приїхав до Дніпропетровська.
Спочатку тато робив у профспілці, де працювала і мати, — там, власне, вони й познайомилися. Коли мати захворіла на висипний тиф, батько багато в чому їй допоміг. Коли мама одужала, тата послали у відрядження до Швеції. Через місяць він повернувся додому… На батька написала донос (його) перша дружина, яка зрадила, вступила в (комуністичну) партію і стала з червоною книжкою керувати колгоспом на Черкащині. Вперше батька арештували в 1928 році й вивезли для слідства до Харкова, тоді це столиця була. Мати їздила до Харкова, розмовляла з прокурором, видно, порядною людиною, який її втішив і переконав їхати додому. І дійсно через деякий час тато повернувся… Його перша дружина не заспокоїлася і знову написала донос вже в прокуратуру Черкас. На початку квітня батька знову заарештовують, вивозять до Черкас і чинять там розправу.
Батько був дуже чесною та культурною людиною, вірний козацьким законам. Був здібний, сам змайстрував бандуру, грав на ній. Серед його улюблених пісень — «Думи мої, думи», «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю» й інші (зокрема, і пісня «Згоріла золота заграва», присвячена захисникам України, які загинули під Крутами. — Ред.). Він був природженим українцем, — завершувала розповідь Ніна Яківна Щириця, — і, зрозуміло, хотів бачити Україну самостійною. За це й поклав своє життя на олтар Батьківщини. Після страти до нас приїжджав чоловік, очевидно, його побратим, привіз матері листа від тата і гроші. Це була остання вісточка… Ну, а потім пішли страждання наші — голод, репресії, війна… І так все життя. Ні, немає їм прощення».[793]
«Прожити все життя дітьми «ворога народу», — писала Ніна Яківна Щириця в неопублікованому рукописі «Без батька», — це тяжкий шлях, на якому ми повсякчасно відчували осиротілу знедоленість, матеріальні нестатки і відчуження людей. Нас було викинуто із суспільства… Втрата батька для нас була трагедією, вона зісталась в душі раною на все життя… Світ наче затьмарився… Я думала, що тато повернеться, все питала, коли побачу його, але мати притуляла до вуст пальці і казала: «Ніколи, але він завжди з нами».[794]
Ось характерний епізод із життя родини Якова Щириці. «В українські двори почали багато поселяти чекістів, військових із Росії, яких ставили на керівні посади, — писала Ніна Щириця. — Вони вирішували долю нашого народу, у такий спосіб російські більшовики закріплювали свою владу в Україні».[795] Одного разу Ніну, яка гуляла у дворі, ззаду по голові вдарив сусідський Васька, онук таких переселенців, та ще й назвав «петлюрівкою». Плачучи, дівчинка пішла скаржитися його рідним. Брат Роман, який прибіг на крик, сказав:
— От дурна, хіба не здогадуєшся, що це рідні його навчили, а ти підеш до них плакатися?
— Так що, йому так нічого і не буде? — схлипувала Ніна.
— Нам треба мовчати, не підходь до нього. А я при нагоді поквитаюсь.
Коли прийшли додому, Роман пояснив матері, що Васька вдарив по голові, а Ніна хотіла ще скаржитися його родичам.
— Боже спаси. Це ж москалі, які вбили твого батька![796]
А скільки було таких епізодів в житті дітей отамана?!
На превеликий жаль, неправда і несправедливість продовжують панувати на українській землі. Це переконливо засвідчує Постанова № 44с-197 президії Черкаського обласного суду від 4 червня 1992 року, якою і в Самостійній Україні засуджених (Якова Щирицю, Федора Романенка, Мину Дешевенка, Карпа Губенка, Максима Великого, Степана Великого, Гната Сіянка) визнано винними і такими, що не підлягають реабілітації.
Ситуація не змінилася. Хоч надворі вже 2006 рік, а Якова Щирицю і його побратимів не реабілітовано, досі з них не зірвано тавра, яке навісили російські окупанти.
Чи можна з цим погодитися?!
[793]
З листа дочки отамана Ніни Яківни Щириці-Селюмінової до Романа Коваля від 21 квітня 1997 року з м. Дніпропетровська.