Сказавши це, батько від душі чхнув. Під час розмови деякі припарки на його тілі охолонули, тож його оточили служниці, а ми з Тхарною відступили назад. Батько махнув рукою, давши зрозуміти, що відпускає нас, і ми вийшли з кімнати. Коли ми повернулись до себе й лягли в ліжко, внизу знову почувся моторошний звук падіння води на плити.
Тхарна закотилась мені на груди й сказала:
— О Небо, нарешті ти скинув той дивний одяг!
Так, я розлучився із червіньковим одягом і тепер не міг позбавитись неясного відчуття втрати.
— Ти не почуваєш ненависті до мене? — знову спитала Тхарна.
Я дійсно не відчував до неї ненависті. Можливо, тому, що скинув із себе одяг, у якому перебував дух невинно загиблої людини. Син-дурник у родині туси і його дружина вже давно не мали близькості. Тому коли вона закотилась мені на груди, неясне почуття втрати зникло. Я забажав Тхарну. І оволодів нею з усією силою і шаленством, що їх надавали мені кохання й ненависть до неї. Ця жінка зовсім не переживала через свою помилку. Вона розбещено кричала в ліжку, а коли наситилась, голою скрутилась калачиком у мене на грудях і заснула. Зовсім так, ніби вона ніколи не кидалась в обійми іншого чоловіка — мого брата й суперника — у важкий для мене час. Заснувши, вона дихала спокійно й рівно.
Я намагався зрозуміти, що ж таке є жінка, однак у моїй голові було вже стільки всього, що більше нічого туди не вміщалось. Я розтермосив Тхарну:
— Ти спиш?
— Ні, не сплю, — відповіла вона, усміхнувшись.
— Коли ми повернемось на кордон?
— Перш ніж туси Мерці змінить свою думку.
— Ти дійсно хочеш поїхати зі мною?
— Дурник ти! Хіба ж я не твоя дружина? І хіба це не ти наполягав, щоб узяти мене за дружину?
— Однак… ти… і…
— І твій старший брат, так?
— Так, — ледве вимовив я.
Вона засміялась і надзвичайно щиро спитала мене:
— Хіба ж я не найвродливіша жінка у світі? От чоловіки завжди й намагаються завоювати мою прихильність. Тож завжди знайдеться чоловік, який колись та мене зачепить.
Перед такою відвертістю мені нічого було сказати.
Вона ще додала:
— Я ще кохаю тебе.
Коли вродлива жінка, переспавши з розумним чоловіком, який мав стати туси, все одно продовжувала кохати мене, що тут можна було сказати?
— Ти ще не хочеш спати? Я цього разу вже напевне засну.
Сказавши це, вона повернулась і дійсно заплющив. Я теж заплющив очі. І саме в цей момент перед моїми очима з’явилося те червінькове вбрання. Воно було там, хоч я закривав очі, хоч відкривав. Я бачив, що коли Тхарна викинула його з вікна, воно розгорнулось на вітрі, мов прапор. Однак оскільки воно було мокре, то, щойно розгорнувшись, відразу замерзло. І так, зашкарубле, воно впало на землю. А внизу саме стояла людина в очікуванні. Тобто внизу саме був чоловік, і вбрання якраз накрило його з головою. Він певний час борсався в ньому, проте зашкарубле вбрання все-таки приклеїлось до його тіла.
Я побачив його обличчя, і це було знайоме мені обличчя.
То був убивця.
Він прибув до замку родини Мерці вже багато місяців тому, однак ще не виконав своєї справи — напевне, йому бракувало сміливості.
Я зауважив, що його обличчя, змучене ненавистю, слабкодухістю та холодом, зробилося білішим за місяць і чутливішим за рану.
Коли стягнуте з мене червінькове вбрання вилетіло з вікна, він стояв там під стіною, дивлячись на світло, що лилося з вікна туси, й цокотів зубами від холоду. Тож коли в таку холодну погоду на нього з неба впав одяг, він не міг відмовитись від нього. Тим більше, що в цьому одязі ховалася воля ще однієї людини.
Так, дійсно, хоча дуже багато подій відбувались не на моїх очах, однак я їх бачив.
Хоча червіньковий одяг був увесь зашкарублий на морозі, коли вилетів із вікна, проте, опинившись на тілі вбивці, якого звали Дордже Лодро, він одразу ж пом’якшав, і навіть крига на його поверхні розтанула. Цей чоловік був недоладним убивцею. Він уже давно перебував тут і в нього були можливості діяти, однак він постійно розмірковував, чому він повинен діяти, тож весь час відкладав початок справи. Тепер же все змінилося й червінькове вбрання прийшло йому на допомогу; відтак два потоки ненависті до родини Мерці зібрались на тілі однієї людини. Зимова ніч була такою холодною, що кригою схопилися піхви й мечі. Так, стоячи під замком родини Мерці, що здавався незламним, він вийняв меч із піхов і почув його холодний брязкіт у нічному повітрі, від чого його аж до кісток пробрало холодом. Вбивця піднявся на верхній поверх і, суголосно з моїм бажанням, пройшовся там, холодно поблискуючи мечем. У цей момент його вибір був і моїм вибором, адже якби я був убивцею, я пішов би тим шляхом, що й він. Туси все одно мав померти, а справжню загрозу своїм розквітом становила інша людина — той, хто мав посісти місце туси. Убивця підійшов до його дверей і кінчиком меча підчепив засув: двері рипнули, мов скрикнула перелякана жінка. У кімнаті не було ліхтаря, тож убивця ступив за поріг у глибоку темряву. Він стояв нерухомо, очікуючи, поки очі зможуть щось побачити. Поступово з мороку випливла розмита біла пляма. Так, то було обличчя, обличчя старшого панича родини Мерці. Червінькове вбрання не мало ненависті до цього обличчя, його господар ненавидів інше обличчя, тому відразу ж надумав повертатися надвір. Вбивця не знав про це, але відчув, що якась таємнича сила штовхає його до виходу. Проте він стримався й підняв ніж — адже якщо цього разу не приступити до справи, можливо, він потім уже ніколи не матиме достатньо сміливості для того, щоб підняти його. Він і так на початку не мав достатньо ненависті, але так уже прийнято на цій землі, що такі люди, як він, повинні мститися за своїх родичів. Коли він вигнанцем поневірявся в далеких землях, йому не бракувало ненависті. Однак коли він повернувся й дізнався, що його батька очікував такий кінець через те, що він зрадив свого господаря, його ненависть почала поступово вивітрюватись. Та він все одно вимушений був підняти меча помсти над родиною Мерці, щоб у його холодному світлі побачити їхні злякані обличчя. Так, помста передбачає не тільки вбити людину, але й показати їй, чиїх рук це справа.