Розділ XI
42. Про майбутнє
Протягом зими я все глибше й глибше занурювався в скорботу за дядьком — очі в мене сльозились навіть від вітру й було тоскно на душі.
Батьки продовжували писати мені сповнені нарікань листи. Необізнаній людині збоку могло здатися, що це пришелепуватий син зовсім забув про своїх батьків, закинутих у старому, схожому на фортецю замку, а не вони самі змусили мене покинути родину.
Я не хотів зважати на них.
Одного разу, коли я лежав у ліжку й дивився на небо за вікном, я знову згадав дядька й по моїх щоках потекли сльози. І от раптом я побачив його. Він сказав мені, що його понесла велика вода, а потім його душа дісталася широкого моря. Тепер, коли світить ясний місяць, він може йти, куди схоче. Я спитав, чи це означає, що в нього виросли такі крила, як у літака. У відповідь я почув, що душа може потрапити в будь-яке місце й без крил. Він сказав мені, що не потрібно так сильно побиватися, адже в роду Мерці від самого його заснування, мабуть, ще не було людини, щасливішої за нього. З того дня скорбота зникла з мого серця.
Прийшло чарівне літо, і коли я знову згадував дядька, то вже не сумував, а уявляв, як-то може виглядати море.
Тхарна захотіла дитину, й ми вже довго та старанно працювали над цим. Коли ми тільки почали жити разом, вона боялася зачати сина-дурника, тому ковтала багато рожевих пігулок. Тепер же вона почала непокоїтись через те, що не могла зачати від мене сина. Через це наше ліжко по завершенні дійства виглядало руїнами. Завжди вона заводила мене, і чим більше я не хотів, тим завзятіше вона діяла. Щоразу, коли я бачив її наполегливе і водночас налякане обличчя, у мене пропадав будь-який настрій. Однак вона все одно, мов змія, заводила мене. Це зовсім не означало, що вона почала дужче мене кохати, ніж раніше, ні, просто вона все більше переконувалась у тому, що я — не такий уже й дурний дурень. Вона тільки хотіла затягти собі в живіт мою кістку й кров. Її піхва зовсім висохла від цього нетерпіння. Шерхка й суха, вона була схожа на печеру, в якій терпить прочанин, а не на місце, що дарує людям радість. Адже ніхто не забажає йти до місця, з якого вириваються жадібні язики полум’я.
Сьогодні вона знову витягла мене в долину. Для того, щоб викликати в мені бажання, вона станцювала мені танок живота, звабливо поводячи очима. Вона розкидала скрізь по траві свій одяг. Я почав. Але відчувши сухість усередині, вийшов з неї, не чекаючи, поки випорсне життєдайний дощ. Я сказав їй, що нетерпіння й ті індійські пігулки зовсім висушили її внизу.
Вона, плачучи, позбирала з землі свій одяг і натягла його на себе абияк.
Коли гарна жінка плаче, неприбрана, вона викликає до себе співчуття. Тож хоча в мене ще пекло між ногами, я, взявши обома руками її обличчя, сказав:
— Тхарна, проблема не в тобі, а в мені. Це в мене не виходить. Тож пошукай собі іншого хлопця і спробуй із ним, добре?
Хоча її обличчя було закрите розпущеним волоссям, я бачив, як у її очах промайнув блиск.
Вона посиділа певний час нерухомо, потім тихо промовила:
— Тобі не болить серце, дурнику, говорити таке?
Я помацав свої груди: там дійсно не було вже того відчуття, що охопило мене, коли вона тільки що переспала з моїм братом. Я свиснув, і до нас підбігли двоє коней. Ми сіли на них і вирушили в дорогу. Мені казали, що спати з жінкою, в якої суха піхва, — то суцільне страждання. Я не знав, правда це чи ні, однак дуже добре відчував, що вона мене стомила. Сидячи верхи на коні, я спитав Тхарну:
— Навіщо тобі син? Подивись на моїх батька й матір — вони так мріють, щоб у них не було сина.
— Це тому, що вони постаріли й скоро помруть, тож бояться, що в них хтось відніме престол раніше, ніж настане той день.
Ми їхали певний час мовчки, слухаючи тільки розмірений цокіт копит по дорозі. Потім Тхарна знову спитала мене, чи не боліло в мене серце, коли я говорив ті слова.
Я сказав, що в мене вже пройшло те відчуття, яке виникло після того, як вона переспала з моїм старшим братом.
Тхарна гірко розплакалась. І плакала майже всю дорогу. Її скиглення було таким слабким, що навіть коні стишили крок під його звуки. Крім того, за нами вчепилась ціла зграя бджіл і бабок — напевне, плач Тхарни був дуже схожий на дзижчання їхніх товаришів.