Протягом першого місяця я вперто не посміхався.
Протягом другого місяця ніхто не міг змусити мої очі реагувати на виклики.
Батько-туси одного разу сказав своєму синові так, як він звичайно роздавав накази:
— Посміхнись до мене разок!
Оскільки реакції не було, лагідна інтонація змінилась майже на лють, коли він повторив:
— Посміхнись до мене! Посміхнись, чуєш?
Виглядав він при цьому і справді смішно, тож я скривив губи, і з кутика мого рота впала краплина слини. Мати відвернулась, згадавши, що такий самий вигляд був і в мого батька, коли він набув мене, тож по її щоках нестримно потекли сльози. Відтоді в матері висохло молоко і вона відверто оголосила:
— Така дитина нехай хоч і з голоду помре.
Батько не надто засмутився з того, покликав управителя, дав йому десять срібних монет і пакунок чайного листя та відправив його до Дечен Меток, в якої щойно померла власна дитина, щоб вона могла покликати ченців на відправу за померлим. Управитель відразу ж зрозумів намір свого господаря і вже після обіду привів мою годувальницю. Коли вони підійшли до воріт у замок, зграя злих собак здійняла скажений гавкіт. Управитель навчив її:
— Поклич їх, щоб вони запам’ятали твій запах.
Годувальниця вийняла з-за пазухи кілька момо[8], поділила їх на шматки, послинила кожен з них і кинула собакам, ті миттю припинили гавкіт, підстрибнули і розхапали момо на льоту. Після цього вони підбігли до годувальниці, зробили навколо неї одне коло, залізли мордами під її довгу спідницю, обнюхали її ноги, і переконались, що її запах — це і є запах людини, яка кинула їм їжу. Тільки після цього вони підняли свої хвости й помахали ними, а декілька собак почали голосно чавкати. Управитель потягнув годувальницю у ворота замку.
Туси був задоволений: хоча на обличчі в новоприбулої годувальниці ще тримався сумний вираз, молока в неї було багато, аж воно змочило їй одяг.
У цей момент я саме заревів на весь голос, як умів це робити. Дружина туси, хоч у неї вже не було молока, спробувала затулити рот дурня своєю порожньою цицькою. Батько ж, голосно вдаривши костуром у підлогу, вигукнув:
— Не плач, ось годувальниця.
Я, ніби зрозумівши його слова, припинив плакати. Годувальниця прийняла мене з рук матері і я відразу ж знайшов повну молока грудь. Її молоко потекло, мов струмок, і було таким солодким! Однак я відчув у ньому й присмак гіркоти, а також присмак диких трав і квітів. У молоці ж моєї матері були здебільшого різноманітні думки, від яких у мене починало гудіти в голові.
Мій маленький шлунок дуже швидко заповнився по вінця. Щоб виразити своє задоволення, я випустив струмок сечі прямо на тіло годувальниці. Коли я відпустив її грудь, вона відвернулась усім тілом і заплакала. Адже невдовзі перед цим лами прочитали поминальну молитву за її щойно померлим сином, загорнули його в покривало з вовни яків і поховали, зануривши в глибоку водойму[9].
— Тьху на тебе, от невдача! — сказала матір.
— Помилуйте мене цього разу, господарко, — попросила годувальниця, — я справді не змогла втриматись.
Мати наказала їй дати самій собі ляпас.
Тепер мені вже тринадцять років. За ці роки годувальниця, як і багато інших підлеглих, дізналась багато таємничих подробиць про родину туси, тож перестала бути такою чемною. Вона також вважала мене дурним і часто в моїй присутності казала:
— Тьху на господарів! Тьху на слуг!
При цьому вона люто випльовувала на стіну разом із слиною речі, що до цього потрапили їй під руку і вона їх запхала в рот, — наприклад, овечу вовну, якою набивали ковдри, чи обривки ниток із розпоротих швів на одязі. Тільки останні пару років у неї, здавалось, уже не було сил плювати так високо, як раніше. Тому вона почала відверто показувати, що постаріла.
Коли я почав ревіти на весь голос, вона, перечіпаючись, вбігла до кімнати:
— Прошу тебе, паничу, не реви так голосно, щоб пані не чула.
А я ревів і волав тому, що мені було до болю радісно.
Тоді годувальниця сказала до мене таке:
— Паничу, сніг пішов!
Який це мало стосунок до мене? Однак я дійсно припинив плакати. З ліжка мені було видно квадрат неба в рамі вікна, — такого блакитного, що аж серце заходилось. Вона допомогла мені підвестись і тоді я побачив, яким товстим шаром сніг придавив гілки дерев. Я скривив губи, щоб знову заплакати, але вона поспішила сказати:
9
Один з видів поховання у тибетців, у тому числі й дітей, — поховання у воді (інші — кремація, небесне поховання, в землі).