Розбудовуючи перший (із погляду Заходу другий) фронт на рідних землях, ми змагаємо за кордоном до того, щоб Захід визнав наші цілі й прийняв за свої, проголосивши їх метою визвольної війни. Наявним показником прийняття їх мало би бути координування дій Заходу з другим фронтом через співпрацю з політичним координаційним осередком підпільних рухів і з мілітарним — повстанчих армій.
Доки Захід цим способом не поставить української справи, немає підстав для того, щоб вірити в його добрі наміри. Доки, наприклад, не сформується на еміґрації українська армія на таких самих засадах і правах, як французька, чи голляндська в рамцях атлянтійської, — при визнанню політичного революційного українського диспонента тією армією, — так довго всі обіцянки Заходу будуть пустими словами. Ідея національно-державного визволення є така справедлива, що висування її найменшою мірою не комплікувало б дипломатичної ситуації західніх альянсів так, як не ускладнює її домагання свободи для людини.
Наша акція за кордоном повинна йти в тому напрямі, щоб війні надати визвольного характеру. Наші завдання — здобути допомогу для власнопідметної акції, спертої на власні сили.
Із москалями нема спільної мови
У 1951 і 1952 рр., коли внаслідок московсько-більшовицької аґресії в різних частинах вільного світу виникла можливість вибуху Третьої світової війни, на Заході, у Німеччині й США, з’явилася ще одна форма московського імперіялізму, звернена проти еміґрацій поневолених Москвою народів. Так звані біломосковські політичні групи, очолені А. Керенським, розпочали інтенсивну політичну акцію з програмою знищення большевизму, але зберегти імперію, затримуючи в подальшій неволі «всі народи Росії». Для своєї диверсії вони здобули велику підтримку з боку американських кіл; тоді постали такі творива, як СОНР, АКВБ, КЦАБ і т. п. зі спільним завданням звести до спільного кітла політичні сили еміґрацій поневолених народів, а їхню боротьбу проти Москви і її імперіялізму перетворити на боротьбу лише проти большевицького режиму й комуністичної системи.
Ці ворожі для української справи затії затаврував Ст. Бандера у своїх статтях: «Із москалями нема спільної мови» та у двох наступних — «Первородний гріх проросійської концепції» і «Відкриті карти». Провід ЗЧ ОУН видав дві заяви, підтримуючи спільні «Позиції українських політичних установ та організацій» з 27.12.1952 р. та спільну «Деклярацію національних політичних центрів і Національно-Визвольних Організацій» поневолених Москвою народів з 14.12.1952 р. (Див.: «ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929—1955 р.», збірка документів, Бібліотека Українського Підпільника, ч. 1. Видання ЗЧ ОУН, 1955 р., стор. 264—282 «Наше становище до біжучих подій» і «Доповнююче становище Проводу Закордонних ОУН»).
Нижче наведена стаття була друкована за підписом Ст. Бандери в тижневику «Український Самостійник», Мюнхен, рік III, ч. 42/143 з 12.10.1952 р.
В українській політиці вже давно устійнилася однодушна негативна постава до всіх явних чи замаскованих намагань впрягти українську справу до московського імперіялістичного воза. Усюди, поза засягом московського насильства, українська національна спільнота ставиться до того роду московських затій так, як звичайно до ворожих починів. І кожна спроба з боку москалів зробити вилім в українському фронті є цілком безнадійна.
Тим часом за таке завдання — змінити цю послідовну поставу української політики — приймають ті американські політичні кола, які в теперішній психологічній війні з большевизмом організують американські акції на цьому відтинку. Вони різними засобами намагаються звести в одно річище й визвольні змагання народів, поневолених Москвою, у першу чергу України, і протирежимні, антикомуністичні тенденції серед московського народу, репрезентовані його політичною еміграцією. Базою спільної дії мало б бути передусім саме неґативне ставлення до большевизму як до режиму й комуністичної системи, боротьба за його усунення та за встановлення на його місце демократичного ладу. Що ж стосується державно-політичного укладу на місці СССР, то мала б залишитись російська імперія в дотеперішньому складі, до якої далі належала б Україна й інші народи, хіба що самі форми їхньої підлеглосте були б у дечому змінені. Максимальні «концесії», які допускала б ця концепція народам, що борються за своє визволення від Москви, — це було б відкладення їхнього державного визначення на пізніше, після переможення большевизму спільними силами й встановлення демократії в російській імперії. До того часу Україна й інші народи мали б переставити свої визвольні змагання тільки на протирежимну, протикомуністичну боротьбу й провадити її в аспекті неподільности російської імперії, із пристосуванням до московських бажань.