Недалеко від школи розташовувалося старе невелике покинуте приміщення [5] , куди зносили різноманітний мотлох. Ніхто не знав, що там було раніше. Поряд стояло кілька великих сміттєвих баків зеленого кольору. Та сміття завжди було настільки багато, що воно постійно валялося й поряд із баками. Тут майже ніколи нікого не було. Лише час до часу проходили поодинокі перехожі, аби скоротити собі шлях.
Старшокласники постійно влаштовували там посиденьки під час уроків або після. Вікна були забиті дерев’яними дошками. На дверях висів старий замок, проте тут завжди було відчинено. Усі знали, що зачиняти двері не варто: надто ненадійною була защіпка — потім не відчиниш. Незважаючи на те, що надворі був день, у халупі панувала напівтемрява.
Зараз тут було лише дві дівчини років п’ятнадцяти-шістнадцяти, що незадоволено човгали в халабуді. Обидві курили цигарки та тримали в руках по маленькому папірцю.
— Дивно якось усе це, — мовила одна, видихаючи дим.
Друга ще раз уважно перечитала написане. У подруги було нашкрябане те саме.
— А мені здається, нічого дивного. Почерк хіба що трохи незграбний, та ти ж знаєш, як вони «люблять» писати.
— Певно, писав Тарик. Після перелому руки він узагалі розучився це робити. — Обидві зареготали. — А все ж я не пригадую, щоб пацани колись ось так призначали нам зустріч. Що, не можна було просто підійти та домовитися?
— Та що ти ниєш? Ну, захотілось їм так погратися. Що ж тут такого? — Вона запалила наступну цигарку.
Біля дверей щось зашаруділо, мовби хтось їх зачинив.
— Ти це чула? — Обидві кинулися до виходу, та було вже зачинено.
— Тарику, це ти? — У відповідь почулися лише швидкі спокійні кроки.
— Вовка?!
— Пацани, це не смішно! Відчиніть негайно! — Дівчата щосили затарабанили по дерев’яних дверях. — Ви що, з глузду з’їхали?! Я ж боюся закритих приміщень!
— Ви, придурки, негайно відчиніть! Це не смішно!.. От ідіоти! — уже мовила вона більше до подруги, аніж до хлопців.
— Фу, як смердить! Що це?
Вони підбігли до місця, де колись було вікно. У ніс різко вдарив запах диму, чулося, як тріщить підпалене дерево. Дівчата заверещали ще дужче. Ще дужче почали гримати у двері й просити, щоби їх випустили. Та, крім шуму вогню, більше нічого не можна було почути…
Пізніше поліція та пожежники повідомлять, що двері старої занедбаної халупи заклинило. Від недбалого поводження з цигарками та сірниками зчинилася пожежа… Давно вже те було…
Дитина так і не видала своїх кривдників. Та й навіщо? Вони вже ніколи її не потурбують…
Бліде сяйво ліхтаря чудово освічувало тіло. Він просто сидів і, немов зачарований, дивився на нього. Тепер на його обличчі сяяла спокійна умиротворена усмішка. На чолі проступило кілька краплинок поту. Ніч виявилася млосною. Він так би й сидів. Але сама справа була незавершеною.
Убивця дістав невеликий гострий ніж. Затим виклав перед собою лезо. Доводилося працювати в рукавичках. Йому не дуже те подобалося. Точнісінько як секс із презервативом. Але все це було задля власної безпеки. Уперше та вдруге він надто ризикував. Але не сьогодні. Цього разу він усе зробить ідеально. Тепер він постійно носив зі собою рукавички. А раптом видасться чудова можливість? Нагода завжди трапляється несподівано. Отже, завше слід бути напоготові. Так само, як із тим чоловіком. Дивно, такий кремезний чоловік. А так його злякався. Він посміхнувся, згадуючи вираз обличчя того здоровила. Такий наляканий! Тоді він теж поспішив. Зарубав його надто швидко.
Цієї ночі він усе робить краще: спершу кілька разів ударив жінку ножем у живіт. Почекав, поки вона помре. А разом із тим надумав, що робити далі. Таке велике задоволення не терпить поспіху. Коли хочеш отримати справжню насолоду, поспіх лише заважає. Який сенс убивати людину, штовхнувши її з даху, скажімо? Вона пролетить кілька десятків метрів, удариться об землю — й усе. А далі що? Поки спустишся до неї, хтось уже може з’явитися. Втрачається купа задоволення. Ні, так не цікаво. Якщо вже братися за справу, то братися…
Він іще трохи помилувався тілом. Торкнувся шиї, рук… Вони вже холонули. Таке приємне відчуття. Особливо в таку парку ніч.
На мить підвівся, укотре обережно перевіряючи, чи немає нікого поблизу. Відтак нахилив шию спершу праворуч, потім ліворуч, розминаючи. Знову спокійно оглянув труп. Стягнув із нього одяг. Тепер то було зовсім безпорадне голе тіло. У животі червоніли майже засохлі рани.
Іще кілька хвилин роздивлявся його. Відтак зацікавив живіт. Просунувши пальці в дірки від ножа, спробував їх розширити. Не вийшло. Убивця підхопив ніж і збільшив розрізи. Усередині тіло ще лишалося теплим. Принаймні теплішим, аніж зовні. Цікаво. Розширивши рани, він вийняв кишки. Інші органи його не особливо цікавили…
Колись, будучи малим, він бачив, як машина переїхала людину. Удар був настільки сильним, що аж випнулися кишки. Він хотів подивитися ближче, проте мати його не пустила. Швидко забрала додому й намагалася зробити все можливе, аби дитя якомога швидше забуло про той випадок. Чомусь вирішила, що він надто злякався. Так, він досить тривалий час не розмовляв. Але ж зовсім не тому, що злякався. Просто йому було неймовірно цікаво. Увесь час він намагався уявити, що було далі з тією мертвою людиною. А той звук удару об тіло! Клас! То був справжнісінький клас! Чому його мати так злякалася? І чому вона вирішила, що він теж злякався?..
А вони й справді були такими ж довгими, як про них розповідали на уроках біології. Цікаво. А що там іще є? Та інші органи чомусь зацікавили його менше. Він вийняв невеличку сокирку. Озирнувся. Та ні, нікого нема. На жаль, уночі навіть улітку парком блукає зовсім небагато людей. А дівчину він схопив поблизу туалетів. Тут узагалі ніколи нікого не було.
Він вирішив іще кілька хвилин помилуватися тілом. Потім він його розрубає. Так буде простіше нести до схованки. Така дурна людська риса — допитливість. Якби він поніс тіло цілим у мішку, усі стрічні обов’язково роздивлялися б. Але він вчинить дуже хитро. Він покладе небіжчицю в чистенький чорний щільний мішечок. Крізь нього нічого не просочиться. Далі він понесе його в могилу й там залишить.
Убивця помітив, що його інтерес до трупа стихає. Отже, уже час іти. А завтра він спостерігатиме, як люди бігатимуть навколо цієї розрубаної плоті. Так само, як метушилися навколо тіла того чолов’яги. Ото буде весело! Напевне, так само, як тоді, коли ще в дитинстві він помстився тим дівчиськам. Вони згоріли живцем. Він і зараз чує їхнє благання про поміч. Навіть через стільки років він не може згадувати про це без посмішки. Які наївні! Вони думали, що я їх випущу! От дурні!.. Я завжди домагаюся того, чого хочу. Це в моїй крові…
Точно знала: вона йому помститься. Тільки спочатку потрібно придумати, як це зробити. Її друг Олег радив не поспішати. Чомусь вона послухалася його, хоч і надто хотілося втілити своє бажання в життя. Він був набагато старшим від неї; напевне, тому вона так дослухалася до його порад. А Олег вважав, що ніколи не треба квапитися. Завжди потрібно все добре обмірковувати. Адже другий шанс нам дається не завжди.
Катя переховувалась уже кілька днів. У Рівному це не так уже й просто. Це ж велике село. Її гнітило те, що вона не могла навіть вибратися в центр. Адже там її міг побачити хтось зі знайомих. Не кажучи вже про Лізу чи Назара.
5
«Прототип» приміщення розташований у м. Рівне, на вул. М. Струтинської, на території 24-ї школи. Там дійсно часто граються діти різного віку, воно напівзруйноване. Щоправда, ніколи не горіло й не має дверей.