Катя занепокоєно ходила квартирою. Ліза щойно поїхала з Назаром у лікарню, дівчина ж тепер не знала, куди себе подіти. Надворі гриміло. Час від часу помешкання освітлювалося від блискавки.
Сестра наказала лягати спати. Та хіба ж можна так просто лягти спати після всього, що сьогодні трапилося?! Та й узагалі після всього, що трапилось останнім часом? Спочатку те вбивство, свідком якого став Назар. «Хоча він каже, що нічого не бачив, але ж він усе-таки знайшов той труп», — так вважала Катя. З одного боку, усе те було таким моторошним, з другого, — настільки ж цікавим… Потім отой придурок, який за ними постійно стежить… До речі, з вівторка! Затим Назарові розбірки з ним… Буде що розповісти друзям…
У двері подзвонили. «Цікаво, хто це може бути? Так пізно… Невже Ліза повернулася?» Дівчина побігла до дверей. Пролунав іще один дзвінок, Катя поклала руку на замок… «Стоп. Ліза що, не взяла ключі?..» Катя зіщулилася, подивилась у вічко, проте за дверима було надто темно. «Дивно, — подумалося, — сьогодні ж дядько Василь відремонтував світло. Знову, певно, якийсь придурок викрутив лампочку».
— Хто там? — крикнула вона. — Лізо, це ти? — Та у відповідь ззовні почулося лише непевне шарудіння.
Надворі ще з більшою силою вдарив грім.
Заграв мобільний. Катя здригнулася, проте відразу побігла до телефону.
— А, привіт! Ну нарешті я дочекалася від тебе дзвінка!.. Слухай, мені стільки треба тобі розповісти! Ти не уявляєш, скільки всього трапилося!.. Назар у лікарні!.. Зустрітися? Зараз? Давай, може, завтра, а то ж он гроза назріває… Ну, або ж приходь до мене. Прийдеш? Хоча ні, стривай. Давай усе-таки я вийду, бо скоро прийде Ліза. Не треба, щоб вона бачила нас разом… За десять хвилин? Так скоро? Ти встигнеш?.. Добре, виходжу за десять хвилин… Обіцяю не запізнюватися!..
Цього року літо дивувало частими зливами. Сонце постійно ховалося за хмарами. Вечір літа більше нагадував зимовий. О четвертій-п’ятій годині вже ставало досить темно. Блискало та гриміло майже щодня.
Сьогодні двадцять дев’яте червня. Надворі знову похмуро та збирається на дощ. Десята година ранку.
— Не розумію, як я одразу не второпав, що це вона?! — Слідчий Малашко приїхав зі своїм напарником Яриком на місце вбивства невідомої жінки. Точніше, туди, куди принесли вбиту після кровопролиття: експертиза таки довела, що задушили її не тут. На думку поліції, у місці, де тіло було знайдене, труп просто намагалися заховати. Проте, як виявилося, це вийшло не дуже вдало. Іще раз оглянувши територію, вони попрямували до квартири вбитого Тьоми Заречнюка.
— Ну, як ти міг так відразу її згадати? Я б, певно, теж не пригадав. До того ж у неї перефарбоване волосся. — Ярик тягнувся за напарником, що його довгі ноги несли просто-таки величезними кроками.
Вони з Малашком були майже однолітками. Ярик випереджав колегу лише на три роки. Водночас виглядав молодшим: був більш підтягнутим та натренованим, бо відвідував спортзал за будь-якої ліпшої нагоди. Працювати з Малашком у парі не дуже любив, проте звик, і з часом вони навіть, можна сказати, потоваришували. Проте Ярик завжди відчував відчуженість із боку колеги, тож він ніколи не розпитував про особисте, якщо сам Малашко не починав таку розмову.
— Ось, у мене є фрагменти тієї фотки. Дивись. — Малашко простягнув Ярикові шматочки розірваної фотографії. — Оце я знайшов у квартирі Тимофія Заречнюка. Судячи з фото, вони були досить близькі.
— Так, дійсно. Напевно, зустрічалися, — сказав Ярик, розглядаючи фрагменти.
— Не розумію, навіщо потрібно було розривати фотографію. — Вони увійшли до під’їзду.
— Так, дійсно цікаво… Отже, спочатку вбили цього Заречнюка, потім дівчину. Проте, за твердженням експертів, її вбили досить скоро після хлопця.
— Так, обидва вбивства скоєні під вечір.
— А що, непогано. Тоді, у вівторок, погода була жахлива. Ось-ось мала початися злива, і люди відповідно поховалися по домівках. Була змога непомітно втекти. — Слідчі обережно відчинили двері до квартири вбитого.
— Не знаю, звісно, що ще тут шукати… Ми вже наче все оглянули. Хоча хто його знає… — Ярик почав ретельно обдивлятися квартиру. Те саме робив і Малашко. На вулиці починало гриміти.
— Ми просто мусимо щось знайти, інакше справа виявиться дуже темною, — сказав Малашко роздратовано.
Останнім часом він постійно нервувався. Це помітили й колеги, навіть пропонували йому піти у відпустку, аби відпочити. Слідчий уже досить давно не користувався своїм правом на відпочинок. Та наразі він просто не міг розслабитися. Не зараз. Трішечки пізніше.
— Не розумію, чого та бабця стверджує, що жодного разу не бачила вбиту. Якщо вона була дівчиною цього Тимофія, то баба точно мала неодноразово її бачити. — Ярик уважно роздивлявся, немов сканував очима.
— Ти не забувай, що тіло побувало під дощем, та його ж і не відразу після вбивства знайшли… Напевно, не впізнала. Окрім того, волосся, як ти сам зазначав, перефарбоване. Або ж убита не так часто тут бувала. До речі, я тобі казав про волосся, що знайшли на тілі вбитого? — Пошукавши на балконі, слідчі повернулися до кімнати.
— Що за волосся?
— Точніше, одна волосина. Її вже віддали на експертизу. Скоро має бути результат.
Малашко поглянув на свого напарника. Ярик виглядав спантеличеним. Ще б пак! У їхньому місті частіше трапляється «битовуха», а тут що хоч роби, а жодних зачіпок, які би дозволили швидко розплутати справу, нема. Ну, може, їм таки вдасться зараз щось знайти.
— Так, результат — це чудово, бо тут, мені здається, глухо. — Слідчий пройшовся квартирою й знову повернувся на балкон. Малашко зітхнув.
— Ти не забувай, що знайдено три різні типи відбитків пальців. І вбитому вони не належать. Я підозрюю, що одні належатимуть убитій, другі — братові Тьоми, а треті… треті — хто його знає, чиї… — Малашко залишався в кімнаті. Довелося говорити голосніше, щоб напарник міг його добре чути.
— І в мене дуже недобре передчуття стосовно цих відбитків…
— Що ти маєш на увазі? — Тепер слідчі переглядали книжки.
— Знаряддя вбивства нема. І не знайшли жодних слідів, які би можна було пов’язати з убивцею. Це свідчить про його холоднокровність та вказує на ретельно продумані дії. Цілком імовірно, що знайдені тут три типи відбитків узагалі не належатимуть йому. Адже тут узагалі мало хто міг їх залишити.
Малашко кивнув.
— Ну, так, тут ти правий.
У Ярика задзвенів мобільний. Отримавши інформацію від колеги, він одразу ж передав її Малашкові:
— На дванадцяту треба повернутися у відділок. Знайшли брата Заречнюка. Скоро привезуть до нас. Вітя каже, він абсолютно ніякий: занадто обкурений. Сподіваюся, з нього можна буде хоч щось витягнути.
— Дільничний сказав, що він не просто обкурений ходить. Він навіть колотися почав. Рік тому вийшов із в’язниці.
— Думаєш, він прикінчив своїх?
— Чесно, я навіть на це сподіваюся, бо якщо це не він, то відчуваю, що справа може бути довгою… Хоча… навряд наркоман міг думати про те, аби витерти відбитки… Та й до того ж нічого не викрадено. Якщо наркоман убиває, то зазвичай із метою грабунку, — задумливо промовив слідчий.
— Важко не погодитися. Хоча він міг знати, де лежать гроші, а після вбивства просто забрати їх і піти. Узагалі ще абсолютно невідомо, що то за тип.
— Але для чого йому було вбивати дівчину Тьоми?
— Можливо, вона стала свідком?
— Та ні, щось тут не те… До речі, у відділок я не поїду. Попрацюєш із ним сам. Я хочу поїхати до того Назара, який знайшов тіло. У мене з’явилося до нього ще кілька запитань…
— Добре, домовилися.
— Ого! А це що? — Малашко витрусив з однієї з книг вирізки з журналу.
— Щось цікаве? — Ярик підійшов до напарника.
— Та ні, певно, нічого особливого, — знову якось нервово мовив слідчий.