— Ні, не належить, — знову погодився з Лізою Малашко, відтак додав: — Окрім того, ми з Яриком знайшли у вбитого статті з журналів, з яких явно вирізали літери. Наші експерти перевірили, які літери були використані, та сформували приблизне повідомлення, яке мав би скласти Тьома. Воно звучить так: «Покладеш гроші у сміттєвий бак ресторану “Тарас”». Далі мало би бути ще щось, проте ми більше нічого не знайшли.
— Це означає… — почав був Федюкевич.
— Це означає, що він когось шантажував. І це цілком могло слугувати мотивом до вбивства.
— І тут усе зійшлося, — зазначив Федюкевич. — Він міг шантажувати Климовича тим, що розповість про його таємниче захоплення спогляданням жінок через бінокль.
— Воно-то так, проте вбита скаржилася на Климовича в день своєї смерті. Навряд Тьома так швидко міг організувати шантаж, а той, відповідно, їх убивство.
— Цілком імовірно, що Климович спостерігав не тільки за жінками нашого будинку, — додав я свою думку.
— Отже, з цим Климовичем фактично все зійшлося, окрім одного моменту: волосся жінки.
— Ви казали, що у вбитого є брат, наркоман. Він міг скоїти вбивство Тьоми та його дівчини? — поцікавилася Ліза.
— Теоретично міг, — почав Малашко. — Ми вже його спіймали. Алібі в нього, звичайно, відсутнє. Більше того, у квартирі є повно його відбитків. Проте це не можна назвати незвичним, адже він не міг не бути вдома в брата. Ми намагалися його допитати, та він абсолютно ніякий. — Слідчий нервово постукував пальцями по бильцю крісла.
— І не варто забувати, що ми шукаємо жінку, власницю волосся, — відзначив Ярик.
— Воно то так, — зауважив я, — але й чоловіка ми шукаємо теж. Дівчину Тьоми міг убити лише чоловік, адже жінка не могла перенести тіло, як то було зроблено. Та й мене зі сходів штовхала явно не жінка… — Трохи подумавши, я додав: — Хотілося б також сказати, що, судячи з кроків, які я тоді чув, то була людина невеликої статури. Надто вже швидко та тихо він біг до мене.
— Отже, на вашу думку, напад здійснив чоловік невеликої статури, проте дуже міцний.
— Судячи з усього, так, — відповів я на запитання Федюкевича.
— Але тоді це повністю спростовує думку про те, що на вас напав Климович, адже він доволі кремезний.
Усі різко замовкли й замислилися: це не просто позбавляло відповіді на запитання про те, хто ж на мене напав, а й наводило на думку, що в цій історії з’являється ще одна постать. Малашко теж про щось розмірковував деякий час, відтак додав:
— Отож підсумуємо. — Він на хвильку приклав до рота кулак, щось обдумуючи. — Ми встановили, що мусимо шукати чоловіка та жінку. Чоловіка міцного, а проте невеликої статури. Окрім того, потрібно знайти Ігоря Климовича. Тут варто відзначити, що під ваш, Назаре, опис цей чоловік явно не підходить. Що ще? Ага! — махнув він указівним пальцем. — Нам потрібно знайти людину, яку шантажував Тьома. Нею може бути як жінка, яку ми шукаємо, так і чоловік, який діє з нею. Мотивом до вбивства можуть бути шантаж та ревнощі. Більше того, досвід мені підказує, що наша підозрювана, очевидно, надзвичайно страхітлива людина. Жінці менш властиво скоювати холоднокровні вбивства, але якщо вже вона це робить, то зазвичай вони ду-у-уже жорстокі… До речі, вашим нападником, Назаре, могла виявитися й жінка невеликої статури.
— Але тоді надто міцна як для жінки, — заперечив я.
— Може, вона займається якимсь видом спорту типу важкої атлетики або ж боротьбою. — Ярик зручніше вмостився в кріслі. — Якщо так, то вона могла б сама вбити і Заречнюка, і його коханку. А потім перенести труп дівчини туди, де ми його знайшли. — Цю репліку слідчого ніхто не став коментувати: усі були занадто виснажені. Тільки Малашко додав:
— Думка цілком слушна. І ще я все-таки думаю, що брат убитого навряд міг скоїти злочин. Судячи з його стану, він надто довго був у небутті разом зі своїми дружками. Окрім того, обидва вбивства вказують на холодний розум. Наркомани таким просто не здатні володіти. Звісно, варіант із його непутящим родичем не можна відкидати остаточно, допоки ми не зможемо з ним нормально поговорити. — Малашко замовк.
— З усього, що ви сказали, мені стало зрозуміло лише одне: у нас з’явилося набагато більше запитань, ніж ми маємо відповідей. Скидається на те, що нам доведеться шукати голку в копиці сіна, — резюмувала Ліза.
Було неприємно те визнавати, але кожен із нас усвідомлював, що Ліза має рацію…
Краєм ока я помітив, що за нами спостерігала Катя. Дівчина зрозуміла, що я її побачив, та негайно чкурнула до кімнати. Ліза теж це помітила.
Чоловік невеликої статури вже дві години спостерігав за вікном квартири на п’ятому поверсі. Незважаючи на літо, надворі було досить холодно. Чолов’яга підняв комірець, аби захиститися від вітру.
Він роздивився навкруги. Надворі було не вельми людно. «Це добре, — подумки міркував він, — не потрібно, щоб мене тут бачили. Принаймні не бажано…» Він іще раз глянув у вікно. Помітні були лише тіні кількох людей. Судячи з контурів, то були чоловіки та жінка. В іншій кімнаті квартири проглядалася ще одна тінь. Він знав чия. Чоловік заховався за деревом, аби його раптом не помітили. «У принципі, якщо й помітять, нічого страшного не буде, але все-таки не варто. Треба бути обережним. Сподіваюся, я недаремно сюди приїхав…» — роздумував він.
Чоловік кахикнув, прикриваючи рота рукою. У темряві зблиснув золотий перстень на його безіменному пальці. Ставало ще холодніше. «Цікаво, про що вони там так довго розмовляють? Гм…» Раптом він побачив, як силуети підвелися. Йому здалося, що всі вийшли з кімнати. Чоловік не помилився. Світло вимкнули. Натомість, як він міг зрозуміти, увімкнули на кухні. Він іще більше занурився в темінь під деревом. За якийсь час із під’їзду вийшов дільничний поліціянт. З ним було ще двоє. Вирази обличчя у всіх були надто стривожені.
У куточках губ незнайомця з’явилася ледь помітна посмішка… Чоловік із перснем уже хотів був іти, та раптом побачив знайоме обличчя. Довелося знову заховатися. «Що, у біса, він тут робить!» — раптом вихопилося в нього. А проте занадто тихо, щоб можна було почути.
Молодий чоловік швидкою ходою пройшов повз нього до під’їзду Лізи й уже за мить сховався за дверима.
— Заходь. — Я привітався з другом, як завжди, рукостисканням.
— Привіт!.. Здоров, Лізо! — Стас знав, що вона вдома, хоч і не бачив її наразі.
— Привіт! — гукнула вона з кухні.
— А де Катька? — Стас роздивився навколо.
— Ми посварилися, вона тепер не виходить із кімнати. Дується. Ходімо на кухню, пригощу цукерками з чаєм, — так само озвалася з кухні моя дівчина.
— О, чудово! Дякую. А я якраз страшенно замерз. Щось не за погодою вдягнувся. Справжнісінька осінь на вулиці, слухайте! — Стас потер руками, намагаючись їх зігріти.
— Ну, ти дійсно вдягнувся, як на пляж: футболка та брюки. Ти б іще шорти натягнув! — Я розсміявся.
Стас ледь гмикнув, проте теж усміхнувся. Останнім часом у нього був не дуже гарний настрій: не клеїлося з роботою. Він уже надто довго сидів без діла. Я намагався знайти для нього щось у нас на фірмі, та не вдалося. Криза не дозволяла брати на роботу зайвих людей. Я сам ледь утиснувся на свою посаду: вдалося-таки пройти жорсткий конкурсний відбір. Стасові тоді не пощастило. Було дві вакансії, та взяли мене й Антона, мого двоюрідного дядька.
Ми увійшли на кухню. Сьогодні він прийшов допомогти мені з одним із моїх проектів. На роботі був завал, а минулі події просто вибили мене з колії. Я нічого не встигав. Гроші за проект домовилися розділити.
Цю ніч я збирався провести в Лізи. Щось не хотілося залишати дівчат самих. На вихідні мали приїхати їхні батьки, лише тоді я зможу спокійно їх залишати. Ліза була цілком серйозно налаштована таки відправити Катю разом із батьками. Проте аж ніяк не через витівку малої напередодні: надто боялася за вкрай непосидючу та допитливу сестру. Моя інтуїція підказувала, що Ліза мала рацію.