Над Геркуланумом, як ми вже згадували, виникло село Ресіна. 1710 року один з жителів цього села, поглиблюючи свій колодязь, натрапив на мармурові плити й колони; селянин продавав їх як сировину неаполітанським каменярам. Командувач австрійських військ, резиденція якого була в Неаполі, довідався про все це й одразу ж, на власний розсуд, почав розшуки. У ямі, яку викопав селянин, він знайшов кілька чудових статуй, серед них — напрочуд реалістично виконану групу: матір з двома доньками. Цінні знахідки австрієць нишком одіслав до Відня, де вони й досі перебувають у музеї. Однак у той час ніхто не знав, що це відкрито Геркуланум.
У грудні 1738 року шукачі скарбів, викопавши під Ресіною колодязь завглибшки двадцять метрів, дісталися до амфітеатру Геркуланума. Там вони знайшли голову й тулуб коня з мармуру, а також три статуї чоловіків у тогах, причому один із цих чоловіків обличчям був схожий на Августа[59]. Крім того, викопано частини квадриги, величезну скульптуру імператора Веспасіана і кінну статую Марка Бальби, намісника Кріту й Африки. В одному будинку знайдено настінні малюнки — сцени з грецьких міфів; ці малюнки вирізано з стіни й перенесено до палацу неаполітанського короля. Але найцінніша з погляду археології знахідка була таблиця з написом. У написі сказано, що Анней Маннуніайн Руф на власні кошти побудував у Геркуланумі театр.
Так випадково відкрили спочатку Геркуланум, хоч він лежав під товстою корою закам’янілого мулу й добратися до нього було куди важче, ніж до Помпей, похованих у сипучому попелі й пемзовому камінні.
Це велике відкриття заохотило до ширших розшуків. 1755 року в Неаполі засновано «Геркуланську академію», яка мала провадити систематичні археолого-розвідувальні роботи й науково опрацьовувати всі знахідки. Того ж року один з членів академії, Баярді, видав прекрасний каталог, ілюстрований сотнями гравюр, на яких було зображено настінні малюнки, статуї і менші речі, знайдені в Геркуланумі. 1762 року вийшла в світ праця відомого німецького історика мистецтв Вінкельмара про геркуланські археологічні знахідки. Ця праця викликала широкий інтерес до античного мистецтва, яке мало глибокий вплив на європейську архітектуру, пластику, літературу й прикладне мистецтво.
Дивні були стежки, що привели до відкриття Помпей. Уже XVI століття знали, що під пагорком Чівіта лежать руїни якогось міста. 1594 року італійський інженер Домініко Фонтана, будуючи підземний акведук, наткнувся на якісь загадкові руїни. Відкриття викликало зацікавлення в науковому світі. Деякі історики висловили припущення, що ці руїни є частиною Помпей, але переважна більшість дотримувалася думки, що в Чівіті знайдено рештки містечка Стабії, де, як ми вже знаємо, загинув Пліній Старший. Навіть Вінкельман у своїй праці про Геркуланум рішуче висловився за цю останню тезу.
Поворот настав тільки 16 серпня 1763 року. Того дня в Чівіті викопано статую чоловіка в тозі, зроблену з білого мармуру. На цоколі її прочитано напис: «Іменем імператора і царя Веспасіана Августа трибун Т. Сведій Клеменс повернув місту Помпеям громадські землі, привласнені приватними особами».
Так уперше дістали незаперечний доказ, що під пагорком Чівіта лежать відомі колись Помпеї. Тоді ж докопалися й до міської брами, яка зветься тепер Геркуланською, а також до Дороги мертвих, де знайдено кілька величних римських гробниць, у тому числі й могилу жриці Маммії. Звідси відкривався широкий краєвид на Неаполітанську затоку.
Протягом двох наступних століть археолого-розвідувальні роботи провадилися більш чи менш систематично, залежно від політичних подій, які то гальмували їх, а то, навпаки, прискорювали. Нині відкопано й відкрито для туристів більшу половину Помпей. Зовсім інша справа, з Геркуланумом. Щоб цілком закінчити дослідження, треба переселити мешканців Ресіни і розвалити. Їхні будинки, що зв’язано з величезними витратами. Зробити це в умовах капіталістичного ладу археологія поки що не змогла.
Понад два століття розкопки в Помпеях провадилися хаотично, по-грабіжницьки, якщо не просто по-варварському. Метою цих робіт було насамперед прагнення зібрати якнайбільше скарбів, творів мистецтва і монет. Знахідки потрапляли в музеї або в розкішні палаци королів та вельмож, їх виставляли навіть на продаж.
В той час не могло бути й мови про наукове дослідження археологічних знахідок, про те, щоб відтворити повну картину матеріальної культури двох римських міст, котрі дійшли до нашої епохи майже в такому стані, в якому колись, І століття нашої ери, їх залишили мешканці.