Проте пора здійснення давніх мрій ще не настала. Шлімана поки що захопило інше. 1848 року в Каліфорнії знайшли золото. Незабаром туди посунуло безліч людей; почалося велике — найбільше після хрестових походів — переселення народів. Нестримні людські юрми посувалися через Сполучені Штати Америки, пробивалися крізь прерії, пустелі й пущі, переходили через річки та мочарі, вилазили на перевали Скелястих гір і Сієрра-Невади. Золота гарячка охопила не тільки американців, але й європейців. Каліфорнію залив гомінливий натовп задерикуватих, охочих до бійки та чарки голодранців, волоцюг і авантурників, які прагнули легко розбагатіти. На безлюдних місцях незабаром виникли абияк споруджені з дощок селища, з корчмами та гральними домами, де часто траплялися скандали і вбивства.
Для такої людини, як Шліман, то була неабияка спокуса. Він подався до Каліфорнії, відкрив ятку й почав скуповувати золотий пісок у шукачів, яким негайно потрібні були гроші на гулянки та азартні ігри. Це давало величезний зиск, і Шліман, навіть захворівши на тиф, не припинив справи: він лежав у невеличкому закапелку позаду крамнички й вів торгівлю.
Отак збільшивши своє багатство, Шліман залишив Каліфорнію і подався в подорож спочатку до Каїра, а згодом до Єрусалима й Трансіорданії. Подорожуючи, він вивчив арабську мову і так досконало, що самі араби не могли впізнати в ньому іноземця. Генріх зробив навіть нечувано зухвалий, як на ті часи, вчинок: надів арабський одяг і пробрався в Мекку, що для іноземців було заборонено під страхом смертної кари.
І нарешті Шліман вирушив у Грецію — край, омріяний з молодих років. Коли мандрівник прибув до берегів Ітаки, батьківщини Одіссея, його охопило глибоке хвилювання. Генріхові здалося, що після довгих років блукань по світу, після багатьох пригод, він, так само, як колись Одіссей, приїхав нарешті на батьківщину. Він став навколішки і з сльозами в очах поцілував землю. Жителі острова здивовано поглядали на цього чудернацького чоловіка.
На Ітаці Шліман почав свої перші археологічні розшуки. На спробу викопав колодязь на тому місці, де за легендою, височів колись палац Одіссея. Знайшов там людські кістки, жертовний ніж, теракотові статуетки ідолів та інший дріб’язок.
З Ітаки майбутній археолог вирушив на Пелопоннес, потім переправився через Дарданелли й перейшов рівнину, на якій колись мала бути Троя.
Поклавши з цього часу присвятити себе археології, він повернувся до Америки й докінчив свої торгові справи. Усі мрії молодості Шліман виконував завжди точно. Отож тепер йому треба було знайти собі подругу життя, з якою він міг би робити свої відкриття. Мінна його підвела, тому Генріх хотів підшукати іншу дружину, віддану й щиру, вірного товариша в майбутній праці.
І тут він, як завжди, пішов незвичайним шляхом: написав листа своєму приятелеві, грецькому архієпіскопу Вімпосу, й попросив порекомендувати йому таку дівчину. Шліману хотілося, щоб його майбутня дружина була грекинею. Хоча Генріх був уже й немолодий — йому минуло сорок шість років, — проте вимоги він поставив аж надто високі: то мала бути дівчина бідна, але освічена, палка поклонниця Гомера, борець за незалежність Греції, по можливості, вродлива, але насамперед з добрим серцем.
Архієпіскоп прислав йому фотографію своєї небоги, шістнадцятилітньої Софії Енгастроменос. Шліман придивлявся до неї, мов загіпнотизований. Це була дівчина класичної вроди.
Шліман не гаючись вирушив до Афін, там уперше зустрівся з дівчиною й одразу ж до нестями закохався в неї. Його скорила не тільки її врода, а понад усе — правдивість і скромність.
Проте Шліман влаштував суворий іспит. Він поставив перед нею безліч найрізноманітніших запитань; питав, наприклад, якого року імператор Адріан[47] відвідав Афіни, які уривки з творів Гомера вона знає напам’ять, і ще всяку всячину. Дівчина відповідала доладно, і все, здавалося, складалося якнайкраще.
Наприкінці він поцікавився:
— А чого ти згодилася вийти за мене заміж?
— Бо батьки сказали, що ви багаті.
Почувши таку відповідь, Шліман схопився й стрілою вилетів з кімнати. Правдивість дівчини боляче вразила підстаркуватого парубка. Та було вже пізно. Генріх закохався. Він повернувся й попросив у неї руки. Одразу ж справили весілля — цей чоловік ніколи не любив відкладати того, що вже надумав зробити.