Вона знову звела очі й побачила попереду чоловіка, він стояв по литки у прибої й дивився на них. На ньому були тільки коротко обрізані джинси та мокра червона хустка на шиї. Шкіра в нього була коричнева, волосся й очі темні. Невисокий, але з литим, кріпким тілом. Він вийшов з води, і обличчя в нього було стривоженим. О, слава тобі, Господи, вона бачить чиюсь стривоженість.
— Рятуйте! — закричала вона. — Рятуйте, прошу!
Занепокоєння його посилилося.
— Сеньоро? Quehapasado? Que es lo que va mal?[41]
Вона трохи розуміла іспанську — ледь-ледь, — але з його вимови не второпала нічого. Та яка різниця? Він був майже напевне одним з тих робітників, що поралися на присадибних ділянках біля великих будинків. Він скористався дощем, щоб освіжитися в затоці. Навряд чи він має «зелену картку», але вона йому не потрібна, щоб врятувати їй життя. Він чоловік, і явно міцний, і він занепокоєний. Вона кинулася йому в обійми, відчувши, як вода з його тіла всотується в її шкіру і сорочку.
— Він божевільний! — кричала вона в обличчя цьому чоловіку. Авжеж, бо вони були з ним майже однакові на зріст. І врешті якесь іспанське слово вигулькнуло. Цінне слово, гадала вона, в цій ситуації: Loco! Loco! Loco!
Хлопець розвернувся, рукою міцно обійнявши її за плече. Емілі поглянула, куди дивився він, і побачила Пікерінга. Пікерінг щирився. Усміх його був чистим, радше вибачливим. Навіть заляпані кров'ю шорти й розпухле обличчя не заважали цьому усміху бути доволі переконливим. Й ані сліду ножиць, ось це було найгірше. Його руки — права розпорота, з загуслою кров'ю між великим і вказівним пальцями — були порожні.
— Esmiespoza[42], — промовив він. Вибачливим — таким же переконливим, як його усмішка, — тоном. Навіть те, що він захеканий, здавалося природним. — Notepreocupes. Ellatiene...[43] — Запас його іспанських слів закінчився чи то добіг межі. Він розставив руки, тримаючи посмішку. — Проблеми? У неї проблеми?
Очі мексиканця спалахнули розумінням разом з полегшенням:
— Problemas?
— Si, — погодився Пікерінг. Відтак він підніс одну руку собі до рота і показав, ніби п'є з горла пляшки.
— А! — вигукнув мексиканець, кивнувши. — Випивати!
— Ні! — схлипнула Ем, відчуваючи, що хлопець уже готовий штовхнути її в руки Пікерінгу, щоб позбавитися цієї несподіваної problema, цієї несподіваної сеньйори. І вона дмухнула йому в обличчя, показуючи, що в її подиху нема запаху алкоголю. Раптом її осяяло, і вона показала на свою розпухлу губу:
— Loco! Це він зробив!
— Та ні, друже, це вона сама собі заподіяла, — промовив Пікерінг. — О'кей?
— О'кей, — відповів мексиканець і кивнув, проте так і не підштовхнув Емілі до Пікерінга. Тепер ним опанувала нерішучість. І ще одне слово пригадалося Емілі, підхоплене з якоїсь дитячої освітньої телепередачі, що вона її колись дивилася — либонь, разом з вірною Бекою, — коли в програмі не було «Скубі-Ду».
— Peligro[44],— промовила вона, ледве стримуючись, щоб не кричати.
Крик — це те, що роблять божевільні esposas. Вона пильно вдивлялася в очі цьому мексиканському плавцеві:
— Peligro. Він. Сеньйор Peligro!
Пікерінг засміявся й простягнув до неї руку. Перелякавшись такої його близькості (це було так, ніби соломорізка раптом відростила б собі руки), вона його відштовхнула. Він цього не очікував і все ще був задиханим. Тож хоча й не впав, але поточився назад з виряченими очима. І тут вивалилися ножиці, що були стирчали ззаду за поясом його шортів, де він їх сховав. На якусь мить усі троє задивилися на металеве X, розпластане на піску. Монотонно набігали хвилі. Птахи покрикували з заволоки туману.
Лагідна посмішка Пікерінга — та, яку, либонь, бачила не одна його «небога», — повернулася йому на обличчя.
— Я цього не можу пояснити, бо мені не вистачає лінго. Гарне ж пояснення, о'кей?
Він гупнув собі в груди кулаком, мов той Тарзан.
— NosenorLoco, nosenorPeligro, о'кей? — І ці слова, можливо, й подіяли б. Але тут він, так само усміхнений, показав рукою на Ем і проказав: — Ellaesboboperra[45].
Вона не мала тями, що таке boboperra, але помітила, як змінився вираз обличчя Пікерінга, коли він промовляв ці слова. Найпоказовіше — він закопилив верхню губу, вона зморщилася й задерлася, як у пса, що гарчить. Мексиканець одним порухом руки відштовхнув Ем на крок назад. Не зовсім за себе, хоча майже, і це недвозначно демонструвало: захист. А тоді нахилився за ножицями, що металевим Xбули розпластані на піску.
Якби він потягнувся по них раніше, ніж відштовхнув Ем, усе могло б статися інакше. Але Пікерінг бачив, що справи повертають не на його користь, і сам кинувся по ножиці. Він вхопив їх першим і, впавши на коліна, штрикнув мексиканця в його обліплену мокрим піском ліву ступню. Той звереснув, очі йому вибалушилися.
Він спробував ухопити Пікерінга, але Пікерінг упав на бік, тут же підхопився на рівні (який ще прудкий — подумала Ем) і відплигнув. Та одразу підскочив знову. Мов якийсь товариш-друзяка, обхопив мексиканця за міцні плечі і загнав ножиці йому в груди. Той позадкував, але Пікерінг тримав його міцно, і штрикав, і штрикав. Жоден з цих ударів не проникав глибоко — надто швидко працював Пікерінг, — але кров залляла все навкруги.
— Ні! — верещала Ем. — Ні! Перестаньте!
Пікерінг на мить обернувся до неї, з палаючими очима, безмовний, а тоді вдарив мексиканця в рот, ножиці проникли так глибоко, що аж їхні залізні кільця брязнули об зуби юнака.
— О'кей? — питався Пікерінг. — Так буде о'кей? Так тобі годиться, довбаний латиносе?
Емілі роззирнулася, хоч би якусь ломаку викинув прибій десь поблизу, але поряд не було нічого. Поглянувши знову на них, вона побачила, що ножиці стирчать у мексиканця з ока. Він зпадав повільно, наче вклонявся від пояса, а Пікерінг схилявся разом з ним, намагаючись вивільнити ножиці.
Ем налетіла на нього з виском. Нахиливши плече, вона вдарила його в живіт, розуміючи якимсь віддаленим куточком свідомості, що цей живіт мусить бути м'якеньким — чимало смачних страв зникло в нім.
Пікерінг, розчепіривши руки, впав горичерева, він хапав ротом повітря, вирячившись на неї. Вона хотіла відбігти, але він ухопив її за ліву ногу, встромивши їй у тіло нігті. Поряд із нею лежав, судомно сіпаючись, закривавлений мексиканець. Єдине, що залишилося від його ще тридцять секунд тому гарного обличчя, — це ніс.
— Йди-но сюди, леді Джейн, — промовив Пікерінг і потягнув її до себе. — Дозволь мені розрадити тебе, о'кей? Гарненько порозважатися з тобою, ти, паскудна курво!
Він був дужим, і, хоча вона й вп'ялася пальцями у пісок, він перемагав. Вона відчула гаряче дихання на своїй підошві, а тоді його зуби вгризлися глибоко їй у п'яту.
Ніколи не траплялося в неї такого болю; в широко розкриті очі ніби кинулися всі піщинки цього пляжу. Ем заверещала й хвицнула вільною правою ногою. Їй просто пощастило — де там їй було ще цілитися, — вона в нього таки поцілила, і влучила добряче. Він заскиглив (приглушено завив), і гострий біль у її п'яті перестав так само раптово, як був почався, залишивши по собі тільки пекуче жевріння. Щось луснуло в Пікерінга на обличчі. Вона почула й заразом відчула це. Либонь, щелепна кістка, подумалось їй. А може, перенісся.
Вона перекотилася, вставши раком, біль у розпухлому зап'ястку бевкав майже суголосно з болем у п'яті. Якусь мить, навіть у своїх розідраних шортах, котрі знову косо сповзли їй на стегно, вона виглядала, мов спринтерка, що очікує пострілу стартового пістолета. А тоді вона підхопилася й побігла знову, але тепер уже накульгуючи, з пристрибом. Вона трималася ближче до води. В голові їй кублилися безладні думки (наприклад, про те, що вона зараз схожа на кульгавого помічника шерифа з отих старих вестернів по телевізору, — цей образ просто промайнув і зник без сліду), але та частина її мозку, що була орієнтована на виживання, залишалася достатньо ясною, щоб скерувати її на щільний, вигідний для бігу пісок. Вона гарячково підсмикнула шорти й помітила, що руки її вимазані кров'ю з піском. Схлипнувши, вона витерла об майку спочатку одну, а потім другу руку. Кинула погляд назад через праве плече, попри безнадійність не втрачаючи надії, але він знову біг за нею.