У хвості літака був невеличкий буфет, і я пішов туди чогось випити. Там я зустрів іще одне американське подружжя: Г. Лов Кросбі з Еванстона, штат Іллінойс, та його дружину Гейзел — обоє гладкі, віком за п’ятдесят, обоє гугнявили.
Кросбі розповів мені, що мав велосипедний завод у Чикаго, але не бачив від підлеглих нічого, крім невдячності. Тому він вирішив перевести виробництво до Сан-Лоренцо, де йому будуть вдячні.
— Ви добре знаєте Сан-Лоренцо? — спитав я.
— Зараз їду вперше. Бачити не бачив, проте все, що чув, мені подобається, — сказав Г. Лов Кросбі. — Вони дисципліновані. Там можна на щось розраховувати з року в рік. Тамтешній уряд не заохочує кожного писанта стати таким оригіналом, якого світ не бачив.
— Тобто?
— Хай їм грець, усім там, у Чикаго! Виробляти велосипеди? Вони вже про це забули! Тепер головне — соціальні відносини. Сидять йолопи та міркують, яким би чином ощасливити людство. Що б там робітник не накоїв, звільнити його не можу. А коли раптом вдається зробити велосипед, профспілка відразу звинувачує тебе в жорстокості, нелюдяності, а уряд конфіскує той велосипед за несплату податків і дарує його якомусь сліпому в Афганістані!
— Отже, ви сподіваєтесь знайти на Сан-Лоренцо кращі умови?
— Безперечно кращі! Цей народ настільки бідний, заляканий і темний, що не втратив ще здорового глузду!
Кросбі спитав, як мене звуть і чим я займаюсь. Почувши мою відповідь, його Гейзел вирішила, що моє ім’я типове для штату Індіана. Сама вона була родом з Індіани.
— Боже мій, — зраділа вона, — значить, ви гужер[11]?
Я підтвердив, що так і є. Гейзел вигукнула в захваті:
— А я теж із гужерів! Не треба соромитися, що ти гужер!
— Я й не соромлюсь, — сказав я. — І не чув, щоб хтось соромився.
— Гужери — молодці! Ми з Лов двічі об’їхали навколо світу й повсюди зустрічали гужерів на відповідальних посадах.
— Це чудово.
— Ви знаєте управителя нового готелю в Стамбулі?
— Ні.
— Він гужер. А ще той військовий, як його там, у Токіо…
— Аташе, — підказав чоловік.
— Він також гужер, — вела далі Гейзел. — А новий посол у Югославії…
— Гужер? — здогадався я.
— І не тільки він, а ще й редактор голлівудського розділу журналу «Лайф». І той чоловік із Чилі…
— Теж гужер?
— Де б ви не опинилися, неодмінно знайдете там видатного гужера! — сказала вона.
— Автор «Бен-Гура»[12] був гужером, — доречно зауважив я.
— Не забудьте про Джеймса Уїткомба Райлі!
— А ви теж родом з Індіани? — спитав я в чоловіка.
— Аж ніяк. Мій штат називають «Землею Лінкольна», мабуть, ви чули.
— Коли вже на те пішло, — сказала Гейзел з переможною усмішкою, — Лінкольна теж можна вважати гужером. Він виріс в окрузі Спенсер[13].
— Авжеж, — сказав я.
— Не знаю, чим насправді відрізняються гужери, — додала Гейзел, — але щось таке в них є. Якщо б скласти повний перелік, люди здивувалися б!
— Напевне, — згодився я. Вона цупко схопила мене за руку.
— Ми, гужери, маємо триматися разом.
— Згоден.
— Звіть мене «матусею»!
— Що?
— Коли я зустрічаю молодого гужера, завжди кажу йому: «Звіть мене матусею».
— Он воно як…
— Дайте мені це почути, — наполягала вона.
— Матусю…
Вона всміхнулась і відпустила мою руку. Здавалось, ніби в її механізмі закінчився накрут. Назвавши Гейзел «матусею», я зупинив пружину, і тепер Гейзел мусила знов накрутити її, доки не з’явиться черговий гужер.
Надмірна увага Гейзел до гужерів у всесвітньому масштабі — це хрестоматійний приклад фальшивого карасу: уявна єдність людей, що не має ніякого сенсу з погляду Божого провидіння, наочний приклад того, що Боконон називає гранфалоном. До гранфалонів відносяться організації: комуністична партія, «Дочки американської революції», компанія «Дженерал Електрик», міжнародний орден диваків, — а також усі нації в будь-який час в будь-якому місці.
Боконон пропонує нам проспівати разом з ним:
43 Ніби манекен
Г. Лов Кросбі вважав, що диктатура в багатьох випадках не така вже й погана річ. Він не був ані кровожерним, ані дурним. Він волів поводитися з людьми, мов невихований селюк, але те, що він казав про недисциплінованість людства, часто було не тільки смішним, але й правдивим.
Єдиним пунктом, де розум і почуття гумору зраджували його, було питання про призначення роду людського на землі. Він був твердо впевнений, що люди створені для того, щоб збирати для нього велосипеди.
11
Гужер (Hoosier) — прізвисько мешканців штату Індіана. Походження цього слова точно не відоме й викликає багато суперечок.
12
Льюїс Воллес (Lewis Wallace, 1827–1905), автор історичного роману «Бен-Гур» (1880), який став основою відомого кінофільму, справді народився в Індіані, як і Джеймс Уїткомб (James Whitcomb Riley, 1849–1916), поет, що писав вірші для дітей та дорослих на діалекті свого штату.
13
Автор має на увазі штат Іллінойс. Видатний президент США Абрагам Лінкольн (1809–1865) довго мешкав в адміністративному центрі цього штату, місті Спрингфілді, і був там похований.