— До речі, хто він такий?
— Ви кого маєте на увазі?
— Чоловіка, з яким ви розмовляли в барі. Ми йшли туди, щоб випити, і біля самого входу почули вашу розмову. Ця особа розмовляє дуже голосно. Він сказав, що я співчуваю комуністам.
— Це велосипедний магнат Г. Лов Кросбі, — сказав я, червоніючи.
— Мене звільнили з приводу песимізму. Комунізм тут ні до чого.
— Це я була винна, — сказала Клер. — Проти нього не було доказів, крім листа, який я надіслала до «Нью-Йорк Таймс» із Пакистану.
— Що ж ви там написали?
— Багато чого, — зітхнула вона, — бо мене дуже засмутила неспроможність американців уявити, що хтось може бути не американцем та ще й пишатися цим.
— Зрозуміло…
— Але одне речення з цього листа раз у раз повторювали під час перевірки моєї лояльності, — зітхнув Мінтон і процитував лист своєї дружини до «Таймс»: — «Американці постійно шукають любові до себе в таких формах, яких вона ніколи не набуває, і в таких місцях, де її не можна знайти. З цим потрібно щось робити».
45 Чому ненавидять американців
Лист Клер Мінтон до «Таймс» був опублікований у найгірший період діяльності сенатора Мак-Карті[14], і її чоловіка вигнали через дванадцять годин після того, як лист надрукували.
— А що ж такого страшного було в тому листі? — спитав я.
— Найстрашніша з усіх різновидів зрада, — сказав Мінтон, — полягає у твердженні, що американців не люблять повсюди, куди вони приходять, що б вони там не робили. Клер намагалася довести, що в американській зовнішній політиці треба розраховувати на ненависть, а не на вигадану любов.
— Американців, безперечно, справді ненавидять у різних краях.
— Люди ненавидять одне одного в різних краях. Клер у своєму листі зауважила тільки, що американці, як усі люди, можуть викликати ненависть, це нормально, і було б нерозумно вважати, що для них буде зроблено виняток із загального закону. Однак комісія з перевірки лояльності цього не помітила. Вони звернули увагу лише на те, що ми з Клер здогадались: американців не люблять.
— Авжеж… Але мені приємно бачити, що ця історія скінчилася добре.
— Гммм? — відгукнувся Мінтон.
— Нарешті все владналося, — пояснив я. — Бо ви зараз прямуєте до посольства, яким будете керувати.
Мінтони знов обмінялись тими співчутливими дюпрасовими поглядами. Потім Горлік сказав:
— Так. Ми йдемо по райдузі, щоб знайти свій горщик із золотом.
46 Боконістське ставлення до кесаря
Я розпитав Мінтонів щодо легальності статусу Франкліна Гоніккера: хоч він і став великою шишкою в уряді «Папи» Монсано, але ж залишався втікачем від правосуддя Сполучених Штатів.
— Усе це вже скасовано, — сказав Мінтон. — Він більше не громадянин Сполучених Штатів, а на своєму новому місці, здається, робить добрі справи, отже, так тому й бути.
— Він відмовився від громадянства?
— Той американець, хто присягає на вірність іноземній державі, чи вступає до її збройних сил, чи приймає посаду в її уряді, утрачає своє громадянство. Ви, мабуть, неуважно читали свій паспорт — там це пояснюється. Неможливо зробити зі свого життя пригодницький роман на іноземному матеріалі, як це зробив Френк, і розраховувати на опіку дядька Сема.
— А на Сан-Лоренцо до нього добре ставляться?
Мінтон зважив на долонях рукопис, який вони з дружиною читали.
— Я ще не знаю. Судячи з цього манускрипту — ні.
— Що ж це за книга?
— Це єдине наукове дослідження про Сан-Лоренцо.
— Приблизно наукове, — сказала Клер.
— Приблизно наукове, — повторив Мінтон. — Книга ще не дійшла до публікації. Існує в п’яти примірниках. Це один з них. — Він подав книгу мені, дозволяючи читати, скільки завгодно.
Я розгорнув книгу та прочитав на титульній сторінці назву: «Сан-Лоренцо: країна, історія, народ». Автором виявився Філіп Касл, власник готелю, син Джуліана Касла, великого альтруїста, заради якого я сів у літак.
Я перегортав сторінки навмання; випадково книга розгорнулась на розділі, присвяченому Боконону — святій людині острова, яку переслідував закон.
На тій сторінці було наведено цитату з «Книги Боконона». Ці слова кинулись мені в очі, відразу врізались у пам’ять та припали до душі.
То була парафраза з вислову Ісуса: «Тому віддайте кесарю кесареве». Боконон переробив його так:
«Не звертайте уваги на кесаря. Кесар не має жодного уявлення про те, що відбувається насправді».
14
Сенатор Джозеф Мак-Карті (1908–1957) у 1950 р. розпочав переслідування урядовців та діячів культури США за їхні прокомуністичні погляди. (Так зване «полювання на відьом».) Тисячі людей утратили через це роботу, кількох було страчено, 30 тисяч книг було знищено в публічних бібліотеках. У 1954 р. американське суспільство усвідомило, що методи Мак-Карті неприйнятні, після чого його активна діяльність дійшла кінця. Помер у 1957 р. від алкоголізму.