Філіп Касл, Френк і я схилились над прірвою й допомогли подружжю Кросбі перескочити на безпечну ділянку. Тепер ми благально простягли руки до Мінтонів.
Вони дивились на нас спокійно. Не знаю, про що вони думали. Можу тільки припустити, що передусім вони думали про власну гідність, про пристойне виявлення почуттів. Паніка була не в їхньому стилі. Навряд чи самогубство було в їхньому стилі також. Але гарні манери їх згубили, бо приречений уламок замку відплив від нас, ніби океанський лайнер від причалу. Схожість із лайнером, мабуть, помітили й Мінтони, що так багато подорожували світом, бо вони привітно помахали нам. Потім узялись за руки. Обернулись обличчям до моря. Лайнер їхній відплив… смертельний оркестр загримів… вони впали, зникли, вони покинули нас!
116 Великий ах-хуум
Зазубрена паща загибелі тепер була в кількох дюймах від моїх скорчених пальців. Я глянув униз. Моє тепле море поглинуло все. Хмаринка куряви — єдиний слід загиблої будівлі, неспішно пливла над морем. Палац, утративши свою масивну маску, звернену до моря, тепер посміхався півночі, мов прокажений, вискаливши гострі нерівні зуби. Зуби — то були уламки розтрощених балок. Прямо піді мною відкрилась простора зала. Її підлога, позбавлена опор, виступала над порожнечею, ніби вишка для стрибків у воду. Я на мить уявив собі, як стрибну на цю вишку, а потім стрілою, схрестивши руки, затамувавши подих, злечу з неї вниз і вріжусь без сплеску в теплу, мов кров, вічність. Це видіння розвіяв крик пташки, яка стрімко пролетіла повз мене. Пташка ніби хотіла дізнатись, що сталося.
— Тьюті-фьют? — спитала вона.
Ми всі глянули на пташку, а потім один на одного. Смертельно налякані, ми відступили від краю прірви. І щойно я зійшов з плити, яка мене підтримувала, вона похитнулась, мов дитяча конячка-гойдалка, і поїхала вниз. Плита звалилась на підлогу зали, підлога нахилилась, перетворюючись на трамплін. І вниз по цьому трампліну поскакали меблі, які ще збереглись у тій кімнаті. Першим стрибнув ксилофон, підскакуючи на своїх коліщатках. За ним покотилась тумбочка наввипередки з паяльною лампою. Їх уперто переслідували стільці.
А потім десь у глибині кімнати невидимо для нас заворушилось щось громіздке, що дуже не хотіло ворушитись. Воно повільно повзло до краю трампліна. Нарешті ми побачили позолочений ніс. То була шлюпка, де лежав мертвий «Папа». Шлюпка доїхала до краю. Ніс перехилився через нього. Шлюпка стала сторчма. І поринула додолу, перевернувшись догори дном. Папа випав зі шлюпки, полетів окремо.
Я заплющив очі.
Пролунав звук, ніби хтось повільно зачинив велетенські ворота, всесвітні ворота, що вели до небес, і вони тихо замкнулись. Над нами прокотився великий АХ-ХУУМ.
Я розплющив очі. Море перетворилося на лід-дев’ять.
Волога зелена земля вкрилась блакитно-білими перлами. Небо потьмяніло. Борасізі, сонце, виглядало як хворобливо-жовтий м’яч, маленький і ворожий.
Небо вкрилося зміями. До нас наближалися смерчі.
117 Святилище
Я глянув на небо, де була пташка. Величезний змій з ліловою пащею здіймався прямо над нами. Він дзижчав, мов рій бджіл. Він непристойно вигинався, пожираючи повітря.
Ми, люди, побігли геть з моєї зруйнованої фортеці, спотикаючись, побігли сходами вниз, ближче до землі.
Тільки Г. Лов Кросбі та його Гейзел вигукували: «Ми американці! Американці!», ніби для смерчів мало значення, до якого гранфалону належали їхні жертви.
Я чув Кросбі, але не бачив. Вони спустились іншими сходами. Їхні вигуки, важке дихання та тупіт ніг інших, що бігли мовчки, невиразно доносилось до мене через внутрішній коридор замку. Моя єдина супутниця, моя божественна Мона, слідувала за мною безшумно.
Коли я зупинився, не знаючи, куди бігти далі, вона сковзнула повз мене й відчинила двері передпокою «Папиних» апартаментів. Стін та даху в передпокої вже не було. Але кам’яна підлога збереглась. І посередині її виднілась кришка люка, що вела до підземелля. Під небом, що кишіло зміями, серед лілового мерехтіння смерчів, які роззявили свої пащі, готуючись нас проковтнути, я підняв ту кришку.
Хід до підземелля, вузький, мов кишка, був облаштований залізними скобами. Я закрив за собою люк, і ми полізли вниз по цих скобах.
На дні ми знайшли державну таємницю «Папи» Монсано. Тут для нього влаштували затишне бомбосховище. З вентиляційною шахтою та велосипедним механізмом, що приводив у дію вентилятор. З баком, умурованим у стіну, наповненим водою. Вода була прісна, мокра, не спаплюжена льодом-дев’ять. А ще там були хімічний туалет, короткохвильовий радіоприймач, каталог фірми Сіарса-Роубука[22] і ящики з делікатесами та напоями. Крім того, я знайшов свічки, переплетені журнали «Нешнал Джіоґрефік» за двадцять років… і повний набір «Книг Боконона».
22
Компанія Сіарс-Роубук (Sears, Roebuck) — провідний постачальник промислових товарів: інструментів, одягу та ін. Компанія була заснована у 1893 р., розвинулась завдяки економічному буму після Другої світової війни, існувала до 2005 р. Каталоги фірми були популярні серед фермерів та мешканців віддалених місцевостей, де не було магазинів. Фірма надсилала товари на замовлення навіть до найбільш ізольованих місць.