Так само й життя нашої героїні вимагало від неї змінювати професії залежно від обставин. Був іще один збіг: у віці чотирнадцяти років Ганна-Софія мало не загинула, і в той самий час у храм Ольги та Єлизавети влучила авіаційна бомба, ледь його не зруйнувавши. Та нічого – вижила і вона, вижив і шпилястий собор. Навіть, як згодом дізналася, архітектор храму також мав подвійне ім’я. Ганна-Софія чомусь його навіть запам’ятала (споріднені душі) – Теодор-Мар’ян. Ще одне, що об’єднувало жінку й споруду, було те, що Франц-Йосип назвав храм на честь своєї дружини Ольги-Єлизавети, котрій одне з її імен дав на честь матері батько. Та, зрештою, вони з костелом були майже ровесники, хоча жінка визнавала, що час пішов йому на користь значно більше, ніж їй. Під час цієї думки вона вперше за ранок усміхнулася.
Ганна-Софія любила цю церкву й ходила до неї як замолоду, так і в літньому віці, звичайно, допоки могла виходити на вулицю. Єдине, про що вона жалкувала, що її вікна не виходять на фасад храму й вона задовольняється лише тильним виглядом.
Ще раз сьорбнувши вже охололий чай, Ганна-Софія повернула голову ліворуч, окинула поглядом скверик біля церкви, площу, посеред якої стояв пам’ятник Степанові Бандері. Цього року 1 січня святкували 105 років від дня народження героя. Старенька спостерігала це дійство зі свого вікна. А от завтра завітає ювілей і в її дім. Ганні-Софії виповниться дев’яносто років. Якщо задуматися, це значний вік, майже сторіччя.
Народилася жінка 22 грудня далекого 1924 року, на Ганни. Тож одне зі своїх імен дістала завдяки церковному календарю.
Завтра до старенької мала завітати вся, майже вся родина. Ганна-Софія, ніби про щось згадавши, підійшла до стіни й упевненим рухом вирвала аркуш із відривного календаря, що висів біля шафи. На неї дивилися великі цифри «21» червоного кольору, неділя. Тож її ювілей та іменини прийшлися на понеділок.
Ганна-Софія з чоловіком Дмитром мали трьох дітей. Дмитро помер давно, коли жінці було шістдесят років. Третину життя вона прожила без нього. Спочатку плакала, потім сумувала, та зрештою звикла. Хоча ніколи ні на хвилю не забувала про нього, а коли було дуже важко, підходила до портрета на стіні й просто дивилася певний час. Це додавало сили жити. І кожен раз дякувала Богу за той випадок, коли вони непередбачено потрапили у фотоательє й сфотографувалися.
Та з трьох своїх «променів», як колись вона жартувала щодо власних дітей, жінка не побачить завтра двох. Старший син Остап загинув. Тоді ще був живий чоловік. Син залишився в неї в пам’яті молодим. Так склалося, що Ганна-Софія ніколи не бачила його дружини та сина Нікіти, свого внука. Вони навіть не приїхали на похорони Остапа. Невістка надіслала коротку телеграму: «Ребенок маленький. Приехать не могу. Сочувствую». Оці кілька слів і вмістили все їхнє спілкування.
Згодом Ганна-Софія надсилала кілька листів на адресу, на яку вони писали синові. Та відповіді не дочекалася. Можливо, родичі переїхали в інше місце, а може, просто не хотіли писати.
Завтра до жінки на ювілей прийде середня донька Віруся з дітьми. Вона завжди трималася мами. Завжди була спокійна й урівноважена, намагалася заспокоїти кожного за будь-яких негараздів. Тож рідні її так і називають – Вірусею, незважаючи на те, що вона має двох дорослих синів – Василя та Ігоря – і трьох онуків. Цей «промінь» першим подарував їй, Ганні-Софії, правнуків.
Не буде завтра молодшої дочки Ольги: вона вже понад десять років живе за кордоном, приїжджає нечасто, спілкується з нею телефоном, а останнім часом і по комп’ютеру (якось вони це називають – «спайт» чи як). Під час попередньої розмови дуже перепрошувала, що не зможе приїхати на ювілей, але буде обов’язково на Великдень, а може, і швидше. Не знати чому, та Ганні-Софії згадалися чоловікові слова, сказані давним-давно, ще на першому побаченні: «Швидше – це не завжди вчасно».
Також на ювілеї не буде внука Дмитра, котрий учора приїхав привітати її з днем народження й привіз цукерки, коньяк та чай. Дмитро – син Ольги. Він поїхав у відрядження, тому й завітав напередодні свята та привіз улюблені бабусині ласощі. Вона завжди полюбляла шоколадні цукерки та коньяк. Звичайно, жінка його не пила – кілька крапель додавала до чаю, тож однієї пляшки їй вистачало до наступного дня народження.
Дмитрові подарунки Ганна-Софія не рухала й не забирала зі столу, вирішила, що сховає після свята.
Якщо так можна сказати, Дмитро – улюблений внук. Вона, звичайно, любить усіх внуків і правнуків однаково, але Дмитро – її дух і кров, і це таки потрібно визнати. Можливо, тому, що, як дві краплі води, схожий на свого діда. Можливо, тому, що виріс без батька й тривалий час вона опікувалася ним, коли мати поїхала за кордон. А може, тому, що він розуміє її з напівпогляду. Ганні-Софії завжди згадується випадок із її улюбленим годинником, який одного дня перестав іти. Це був доволі дивної форми старий польський дзиґар. З ним була пов’язана безліч спогадів із далекого дитинства. Однак настав і його час. Несправний годинник досить довго стояв на тумбі, доки котрась із доньок не закинула його подалі і поставила сучасний електронний годинник. Дмитро саме був у літньому таборі. Коли він приїхав, перше, що зробив, – знайшов старий дзиґар і заніс відремонтувати. Майстерня ще й тепер розташовується через дорогу від її будинку. За кілька днів старовинний годинник знову посів звичне місце. Так міг вчинити тільки Дмитро: він усе розуміє без слів.