Однак чи не розумніше припустити, що мене таки зрадила моя пам’ять, та сама пам’ять, якої я так часто довіряю, тому що вона допомагає мені без зусиль запам’ятовувати десятки телефонних номерів, нескінченні списки спортивних результатів і сотні (можливо, тисячі) історичних дат? Невже вона зраджує мене в моїй улюбленій сфері – в кольорах? Хтозна. Я вже не вперше помічаю за нею такі вибрики у хроматичних питаннях. Невже у цьому конкретному випадку я сприйняв частину за ціле? Може, я спроектував на автомати колір самих цукерок? Справді, я не пригадую, щоб купував якісь інші цукерки, крім мандаринових – кулястих, дуже солодких, яскраво-помаранчевих. Отже, у своїх спогадах я забарвив у помаранчеве самі автомати?
У кольорах, як ми побачимо, пам’ять досить часто задовольняється частиною замість цілого.
Вибрати свій колір: неможливо?
Я ніколи не полюбляв шоферування, і мене не приваблюють автомобілі. Щиро кажучи, дратують мене не так самі машини, як пов’язані з ними моделі поведінки. Як можна хизуватися великою автівкою? Летіти на всіх парах? Мати крутий вигляд за кермом? Ці вчинки інфантильні, смішні. У машині для мене важить найбільше її колір. Та й далеко не тільки для мене: різні соцопитування, проведені за останні п’ять десятиліть, свідчать, що на момент придбання колір автомобіля є не просто важливим, а одним із найважливіших критерів вибору, другим після ціни.
Для багатьох покупців – і їх значно більше, ніж гадають, – головне у виборі не марка, не модель, не технічні показники або інші якості, а колір. Приголомшені цими опитуваннями, автовиробники спершу вирішили не брати їх до уваги. Далі під тиском попиту їм довелося переглянути свою політику в питанні палітри кольорів і зважати більше на побажання клієнтів і примхи моди. Але вони зробили це з певною нерішучістю, якщо не з огидою. Для інженерів і техніків-розробників колір кузова автомобіля – щось несуттєве. Тим паче що на конвеєрі фарбування зовнішніх деталей відбувається вже наприкінці. Тільки «комерсанти» знають (чи мають знати), наскільки колір важливий для вдалих продажів. Але в автомобільному виробництві до них не поспішають прислухатись як до найбільш компетентного сектора.
Велика вага, яку надають кольорові, зовсім не нова. Вже на початку XX століття покупці автомобілів більшістю були хромофілами, тим часом як виробники переважно були хромофобами. Скажімо, Генрі Форд (1863–1947), засновник однойменної автомобільної компанії: проти побажань публіки, всупереч тому, що деякі конкуренти вже пропонували дво- чи триколірні автомобілі, незважаючи на дедалі більшу роль кольору в повсякденному житті, цей педантичний пуританин-антисеміт геть відмовився – за моральними, як він вважав, міркуваннями – продавати машини інших кольорів, крім чорного або з переважанням чорного! Славетний «Форд Т», зіркова модель компанії, яку виробляли від 1908-го до 1927 року, є символом цієї відмови від кольору.
Хоча до машин я не маю ніяких сентиментів, мені за своє життя довелося купувати їх декілька разів: спершу це були вживані автівки, пізніше – нові. Ця купівля справа нечаста, але осоружна, бо ж обов’язково маєш їхати в автосалон, вислуховувати всі технічні подробиці, дрімучі для більшості смертних.
Дрімучі, але й деколи повчальні, принаймні для історика кольорів. Так у 1980-ті роки я дізнався про тоді ще особливий статус автомобілів червоного кольору, яких у Франції залишалося відносно небагато. Бажаючи придбати вживану машину, я раптово зміг скористатися доброю ціною, тому що вибрав автівку «батечка сімейства», колір якої був яскраво-червоний. Продавець пояснив мені, що сама модель подобається людям поважним або ж літнім, для яких швидкість і спортивні чесноти не важливі, але їм не пасує цей колір: надто яскравий, дуже ексцентричний, занадто «швидкісний». Натомість клієнти молодшого віку, які б звабилися таким агресивним і динамічним забарвленням, вважають цю модель «старомодною», а її двигун не дуже сильним. Отож машину, як здавалося, неможливо було продати, хіба що запропонувати покупцеві добру знижку. Що й було зроблено.
Насправді донедавна червоними були лише спортивні, швидкісні машини. Красномовною ілюстрацією тут досі залишається колір «Феррарі» у перегонах «Формули 1». Та й на дорогах украй рідко побачиш червоний автомобіль, який суне мов черепаха. Червоне авто ніби зобов’язане їхати розгонисто. Доходило до того, що аж до 1970-х років у Франції деякі страхові компанії встановлювали особливі квоти для власників червоних авто. Не тому, що машини були червоними, а тому, що цими червоними машинами кермували саме ті молоді люди, які, за статистикою, потрапляли в аварії частіше, ніж інші середньостатистичні водії. Така практика, відома лишень одне покоління тому, сьогодні здається нам неприйнятною, цілковито протизаконною та надуманою. Деякі страхувальники навіть скажуть, що такого ніколи не було. Вони помиляються.