У цьому сенсі мені здався показовим один відтінок кольору, на який я багато разів натрапляв у метро Берліна й на вулицях Єни та Ляйпцига. Я ніде не бачив його раніше. Тут він був частий на одязі чоловіків і жінок (зокрема, на плащах), на фасадах будинків, на різних побутових предметах і на деяких засобах транспорту (велосипеди, автомобілі, вагони поїздів). Описати його словами заскладно. Це не просто коричневий з фіолетовим відливом, радше щось середнє між коричневим, сірим і фіолетовим з часткою зеленувато-жовтого – і в цьому, мабуть, і криється особливість, – так, ніби хтось в останню мить вирішив «приправити гірчицею» відлив уже створеного мерзенного тону. Створити такий відтінок на Заході було б завданням досить важким, а продати його було б і зовсім неможливо. Відразливий на вигляд, образливий для душі, абсолютно потворний, він, крім того, мав щось грубе, нерозвинене, що відносить до первісних кодів суспільного життя, щось на кшталт Urfarbe [нім.: прафарба], що була успадкована від варварських часів першої промислової революції і опирається будь-якій модерності. Пам’ятаю, як запитував себе: як хімічна промисловість комуністичних країн спромоглася витворити такий колірний тон? З якої сировини, за якими рецептами і головне – з якою метою? Цей колір не був питомо німецьким, радше комуністичним, бо потім я бачив його в Польщі. Чи цей тон виходив найпростішим способом із найдешевших пігментів? Чи його користь полягала в тому, що він майже не бруднився? Хоча й у найсвіжішому вигляді він уже мав брудний вигляд.
Після падіння Берлінського муру в колишній Східній Німеччині утворилася ціла традиція пам’яті для збереження спогадів про ті десятиліття за комуністичного режиму. Спогади ті часом ностальгічні, здебільшого пов’язані не лише з літературою або кіно, а й з деякими предметами повсякдення, що стали культовими й потрапили до музею. Але ніде я не спромігся знайти жодного музеографічного сліду того сіро-коричневого кольору з бузково-гірчичним відливом, який символізував для мене минулий режим. Можливо, цей хворобливий, майже нелюдський відтінок виявився нездатним на будь-яку міфологію?
Квитки на метро
Метро – надзвичайно корисне місце для спостережень за численними кодами та звичками людей у тому, що стосується кольору. Саме в метро, як я вже наголошував, спостерігач має перед очима палітру одягу, що найбільш наближена до тієї, якій насправді надають перевагу мешканці великих міст. Саме тут якнайкраще помітна величезна різниця між повсякденними кольорами, які носять люди, та уявними, непридатними у реальному житті барвами одягу, які можна побачити на світлинах у журналах мод. Либонь, соціологам, стилістам і кутюр’є варто частіше бувати в метро.
Колірна система сигналів також відіграє в цьому підземному царстві важливу роль, навіть важливішу, ніж у потягах чи літаках. На схемах, що допомагають краще зорієнтуватися, де через велику кількість інформації все підпорядковано ретельно розробленим правилам картографії, колір є найбільш ефективним засобом розпізнання ліній. Чимало пасажирів, зокрема в англомовних країнах, знають кожну лінію за її кольором на схемі, а не за назвою або номером. Було б цікаво з’ясувати, коли й чому в кожному великому місті лініям метро дали той чи той колір (тут я ніяк не можу повірити у довільність знака), а відтак дослідити символіку, яка сформувалася за довгі роки використання.
Те саме стосується змін кольорів для квитків на метро – предметів, що зникають буквально на наших очах, – їхню історію ще потрібно написати. Я ще пам’ятаю у Парижі червонуваті та жовтуваті квитки: у 1950-х вагони першого класу відрізнялися від вагонів другого класу. Потім я бачив, як усі квитки стали бежевими й довгий час не змінювалися; адміністрація паризького громадського транспорту (RAТP) визначила цей колір як «тютюновий» [jaune havane]! Трохи згодом, у 1970-ті, з’явилися жовті квитки з брунатною магнітною смужкою внизу. Потім – квитки з рекламною кампанією «стиль і шок», такою ж галасливою, як і даремною. А далі покінчили з дірочками: квитки більше не потрібно було компостувати. 1992 року жовті квитки змінили колір на майже зелений: почали ходити зелені квитки з бірюзовим відтінком, які адміністрація паризького транспорту помпезно нарекла «нефритовими» [vert jade]. Зміна кольору зачепила не лише одноразовий квиток, а й тижневий, який до цього був із «тютюновим» відтінком, світлішим за інші. А щоб краще розпізнавати, на картонному тижневому квитку жирним шрифтом надрукували: ЖОВТИЙ КВИТОК. Однак 1992 року, коли всі квитки перетворилися на «нефритові», цей квиток також змінив колір, але слова ЖОВТИЙ КВИТОК нікуди не поділися ще кілька місяців. Квиток був зеленим, але назва вказувала, що він жовтий!