Дивна розбіжність між реальним кольором і назвою. Хоча не така й дивна. Непомітно для самих себе ми вживаємо той чи той термін для кольору, щоб дати характеристику предмету, забарвлення якого ніяк не стосується до вимовленого слова. Щодня, наприклад, ми говоримо «біле вино» на позначення вина, в якому немає нічого білого. Так само ми називаємо «червоним» вино, яке насправді не червоне; «чорним» ми називаємо фіолетовий виноград; «білим» – виноград, відтінок якого лежить між зеленим і жовтим. І це нас не бентежить. Тим паче що наші предки чинили так само, як і їхні предки починаючи від сивої давнини. Напевне, ще від Ноєвого ковчега...
Розбіжності між реальним кольором і його назвою стосовно повсякденних предметів або продуктів споживання, що, як вино, мають глибоку символічну вагу, нагадують нам, наскільки кольори залежать від домовленостей, міток, соціальних кодів. Їхня ключова функція – розрізняти, класифікувати, поєднувати, протиставляти, впорядковувати. В Європі вино і виноград дістали свої колірні мітки з незапам’ятної давнини, коли для цього зверталися лише до трьох кольорів: білого, червоного і чорного. Безперечно, інші кольори теж були наявні, але вони відігравали набагато слабші ролі в кодуванні та системі цінностей. Сказати, ніби вино жовте або виноград фіолетовий, за тих часів не мало жодного сенсу. Називання «білим», «червоним» або «чорним» надавало їм справжнього поетичного та символічного виміру, який вони зберегли до сьогоднішніх днів.
Червоний чи синій?
Умостімося на сидіння в метро. Або ж у вагонах швидкісного експреса RER. Тут я хотів би поділитися одним спостереженням щодо поведінки пасажирів: воно на позір анекдотичне, але добре показує, наскільки колір не буває нейтральним і наскільки він заповнений ідеологічними вимірами, що зумовлює наш вибір і спосіб поведінки значно сильніше, ніж так звані фізіологічні реакції.
На початку 1980-х років у Парижі та південних передмістях на лінії В RER (колишня «лінія Co») запустили нові вагони, в яких червоні сидіння чергувалися з синіми. Вони замінили набридлі сидіння зеленого та коричневого кольорів, які чергувалися до того. На думку творців такої заміни, це мало пожвавити громадський транспорт. Похвальний намір! Наївний, але похвальний.
Трохи перегодом після появи цих вагонів, поки що новеньких, але ненадовго, я завважив, що в спокійні години, тобто тоді, коли пасажири могли вільно вибирати місця, ніхто або майже ніхто не сідав на червоні сидіння. Так, ніби цей колір – колір небезпеки та заборони, але й водночас колір свята й любові – відштовхував, відлякував, був незручним або здавався менш нейтральним, аніж синій. Тоді мені забракло ініціативності, щоб поспостерігати за мужніми пасажирами, які в години затишшя самостійно вмощували сідниці на червоних сидіннях. Хто вони? Молодь? Бунтівники? Багатії, що не звикли їздити в електричках? Дальтоніки, що не розрізняють червоного та синього? Таке дослідження, поза сумнівом, було б корисним для соціології. Тепер це тим прикріше, адже ті сидіння добряче потерлися, забруднились і зносилися, тож сторонньому спостерігачеві, як і простому пасажирові, часом важко відрізнити синє від червоного. Почекаємо майбутнього оновлення й тоді, випереджуючи бруд і вандалів, візьмемося за етнологічне дослідження кольору в громадському транспорті. Але чи знову сидіння будуть червоними та синіми?
Світлофори
Коли з’явилися перші світлофори в системі міських сигналів? Я намагався знайти відповідь на це запитання тридцять років тому, коли досліджував походження знаків на дорогах і ролі, яка була відведена кольорам. Серйозних праць на цю тему було обмаль, гідних довіри документів практично не існувало. Не знайшовши ніякої інформації в Національній бібліотеці, а відтак у Національних архівах, я вирішив відвідати Бібліотеку мостів і доріг, сподіваючись, що вже у такому місці віднайду спеціалізовані праці на цю тему, зокрема, німецькомовні статті, опубліковані в міжвоєнний період у маловідомих часописах.