Колір і дизайн: проґавлене побачення?
Колір доволі рано познайомив мене зі світом моди. Випадало поділитися своїми знаннями щодо символіки та моди на кольори з двома-трьома відомими кутюр’є, модними домами та редакторами модних журналів. Деколи ми не могли знайти спільну мову – так, для мене завжди було неприйнятним говорити «це тренд», щоб пояснити або виправдати певну колірну стратегію, – але наше спілкування завжди було плідним. Натомість зі світом промислового дизайну мої контакти розпочалися пізно та спорадично. Правду кажучи, це сталося не раніше 1993 року, коли в Парижі під дивовижним скляним дахом Гран-Пале проходила величезна виставка під назвою «Дизайн, дзеркало століття». Організатори попросили мене написати для каталогу, що виходив під такою ж назвою у видавництві «Фламмаріон», узагальнений огляд про зв’язки дизайну та кольору починаючи від 1880-х років і до кінця XX століття.
Я не дуже глибоко знався на цій темі. Отож я занурився в літературу, розпитував фахівців, провів деякі розшуки. На мій великий подив, я виявив, що, крім Баугаузу, колір зовсім не цікавив спеціалістів дизайну, хай то самих розробників, але й соціологів та істориків також. Мовчанку істориків можна порівняти з мовчанням істориків мистецтва, які довгі десятиліття нехтували питанням кольору, – але про це поговоримо пізніше.
Щодо промислового дизайну, взятого в довгій тривалості, можна спостерегти, що він не відзначався особливою винахідливістю в питанні кольору: рудиментарна символіка, млява естетика («створити гармонію між кольором і функцією предметів»), наївна віра в наукову істинність кольорів, а також у закони оптики й хімії, що дають змогу цими кольорами маніпулювати.
Звернімося до історії. Що вражає, коли поглянути на предмети побуту масового виробництва наприкінці XIX – початку XX століття, так це одноманіття їхньої кольорової палітри. Майже всі кольори вписуються в чорно-сіро-біло-коричневу гаму. Яскраві кольори – рідкісне явище. Чому? Першу відповідь, що спадає на думку, схиляє пошукати у сфері хімічної індустрії барвників: чи не була вона за тих часів не досить розвинена, щоб випускати у великих обсягах товари яскравих, чистих, розмаїтих кольорів? Насправді нічого такого. Європейська людина за тієї епохи була цілком здатна не тільки створити промисловим способом задуманий наперед відтінок кольору (що до XIX століття було вельми непросто), а й починаючи від 1860-х років розмножити відтінки у великій кількості й зафарбувати ним будь-який предмет.
Насправді проблема виявилася не в хімічних чи технічних можливостях; вона етична. Якщо перші побутові прилади, перші стилографи, телефони, автомобілі тощо були чорними, сірими, білими або коричневими, а не помаранчевими, яскраво-червоними чи лимонно-жовтими, то причини цього були насамперед моральними. Для індустріального суспільства XIX століття, що добігало кінця, яскраві кольори, які притягують око і полонять уяву, – то кольори непристойні; їх потрібно використовувати лише мінімально. А ось кольори нейтральні, стриманіші, ті, що стосуються сіро-коричневої гами або чорно-білого універсуму, навпаки, сприймаються як пристойні та доброчесні; отже, вони прийнятні для масового виробництва. Так, вже на перших кроках розвитку дизайну суспільна мораль виявилася для кольору нездоланною перешкодою. Спротив, який чинить ця етика будь-яким спробам переглянути колірні властивості предметів, настільки сильний, що нові палітри (яскравіші, чистіші, розмаїтіші), що з’являються на ринку після Першої світової війни – зокрема, завдячуючи певною мірою мистецьким революціям початку XX століття, – сприймаються публікою як жарт, ексцентрична або комічна комерційна фанаберія. Саме тому вони залишаються маргінальними (про що часто забувають сказати) і знехтуваними масовою культурою.
Відтак спрощене ставлення дизайнерів до кольору пояснюється вірою в науку та пошуком «хроматичних істин». Прагнучи встановити відповідність між формою, кольором і функцією предметів, вони ще донедавна вірили в природну, майже фізіологічну реальність кольору. Так, ніби насправді існують чисті й нечисті кольори, теплі й холодні, близькі й далекі, динамічні та статичні, збудливі й заспокійливі. Забуваючи про суто культурний характер символіки кольорів, дизайнери неодноразово претендували на створення «універсального коду». Такі амбіції сьогодні не тільки викликають посмішку, а й, що гірше, відштовхують споживача, тобто суперечать поставленим завданням: гармонізувати задоволення практичне й естетичне. Усе, що стосується води, не може бути синім; усе, що стосується вогню, – червоним; природи – зеленим; сонця і канікул – жовтим або помаранчевим. Усі лікарняні палати не можуть бути зафарбовані в синьо-білий колір, а всі спортивні машини – в червоний, та й дитячі іграшки не обов’язково мають фарбуватися суто в яскраві та насичені кольори. Відома фраза Йоганнеса Іттена, адресована студентам Баугаузу в 1922 році, але яка впродовж багатьох десятиліть править за гасло дизайну, є одним із найабсурдніших висловів, що будь-коли були написані про колір: «Закони кольору вічні й абсолютні, вони поза часом і однаково застосовні як у минулому, так і в теперішньому».