Монохромні наїдки, які пропонували мені, навіть близько не могли дотягнути до цього рівня химерності та соковитості. Щоправда, їх я бачив на власні очі в тарілках, а не у книжках. Мені нечасто смакували ті страви, але буває ще гірше: коли обід складається тільки з одного продукту. Та ще й не рослинного, а тваринного – тоді це катування! Мої розвідки з історії та символіки такої тварини, як свиня, наштовхнули одного ліонського ресторатора на думку запросити мене з лекцією на цю тему до його закладу. З цієї нагоди він накрив на сотню гостей стіл, складений тільки зі свинини. Обід був важкий і жирний, дуже важкий і дуже жирний. Я нікому не побажаю скуштувати на десерт те, що нам подали того вечора: холодна й солодка кров’янка, що плавала в соусі зі свинячої крові та чорничного варення!
Мистецтво і література
У майстерні художника
Змалечку я почав знайомитися з художниками та їхнім світом, навіть не ставлячи собі такої мети. Ці знайомства, поза сумнівом, пояснюють мій ранній і тривалий інтерес до кольорів і всього, що їх стосується. Троє з-поміж моїх дядьків за материною лінією були художниками, і, хоч я знав лише одного з них, Раймона, помешкання всіх моїх двоюрідних бабусь, дядьків і тіток, кузенів і навіть моєї прабабусі, яка померла у 96 років, були заставлені картинами, деякі з яких були величезного розміру. З боку мого батька жодного художника в родині не було, однак багато близьких друзів якраз становили художники. Так чи так вони всі поділяли погляди сюрреалізму і більш-менш намагалися жити зі свого живопису.
Як і художник Марсель Жан (1900–1993), який був старший за мого батька, але вони давно товаришували. Його майстерня стояла біля підніжжя пагорба, на вулиці Ежезип Моро, біля кладовища Монмартр. Часто у неділю батько відводив мене туди із самого рання, а сам ішов на вулицю Лепік на закупи. Для мене ці експедиції були справжнісіньким святом: майстерня художника розташовувалася посеред вулиці з такою незвичайною назвою – Ежезип! – у моїх очах вона мала вигляд справжньої печери Алі-Баби. Тим паче що Марсель Жан працював у всіх техніках: олія, гуаш, акварель, пастель, вугілля тощо. Одна з них захоплювала мене особливо, тому що для неї потрібні були великі чани – це був «флоттаж». Пігменти в формі порошку розсипали поверхнею води, і, поки вони не розчинилися або пішли на дно, художник умочував у чан аркуш паперу, на якому залишалися плями та кольорові патьоки химерної форми, які справляли враження, ніби вони повні багатющих смислів, та й ще їх не потрібно сильно ретушувати. На таких аркушах після обробки флоттажем мій батько кілька разів писав короткі поеми у віршах або в прозі. Моя сестра Ізабель зберегла один чудовий флоттаж Марселя Жана в загадкових синьо-зелених тонах, і, на щастя, якраз на ньому батько написав мій найулюбленіший з його віршів, простий і ніжний, що завершується таким милим восьмискладником: «Згадувати, що я любив» (Se souvenir d’avoir aimé).
Утім, Марсель Жан зазвичай писав олією, і в майстерні лежали десятки напівпорожніх тюбиків фарби, якими мені можна було грати або малювати. Отож у неділю, якщо в нього був щедрий настрій, що бувало не дуже часто, він дозволяв мені навіть забрати з собою декілька уживаних тюбиків, які однаково були призначені для смітника, тоді як для мене то був найкращий подарунок. Це радше була втіха для очей і для доторків, ніж радощі художньої творчості, бо, майже порожні й засохлі, ці тюбики ледь-ледь відкручувались або взагалі не хотіли нізащо відкручуватися, тож не могли ніяк допомогти в малюванні в мене вдома. І навіть річ не в тім, що кришечки практично неможливо було відкрутити, а в тому, що в мене не було ні матеріалу, ні потрібних знань, як писати олією. У будь-якому разі я був гордий, що маю такий скарб, можу розкладати тюбики за кольорами, доторкатися до їхньої свинцевої оболонки, важкої і матової, а надто – показувати їх товаришам, які мені заздрили, особливо Крістіану, який володів лише коробкою з кольоровими олівцями, звісно, немаленькою – здається, двадцять чотири кольори, що на ті часи було багато, – але ними можна було тільки розфарбовувати, а не писати картини.
Я ще не мав і десяти років, але вже тоді незмінну радість мені дарувала класифікація кольорів. Чи то в аптеці моєї матері, чи в майстерні Марселя Жана я уявляв собі, ніби існує таємний колірний лад, який був порушений дорослими, й тепер мені потрібно його розгадати, якщо не відновити. Коробки з ліками й тюбики з фарбами – водночас дорогоцінні предмети, а також казкові іграшки – були для мене ідеальними інструментами. З плином років у цих двох «хроматичних лабораторіях» – в аптеці та майстерні художника, – а зовсім не в школі й не в ліцеї я поступово сформулював деякі особисті колірні принципи. Вони не були аж надто оригінальними, але з раннього віку і надалі я жодного разу не мав ані мотиву, ані бажання засумніватися в них, навіть тоді, коли став істориком і зрозумів, що у сфері кольору не буває універсальних істин, а, навпаки, все змінюється з епохами та суспільствами.