Історія жовтого кольору в Європі – це історія довготривалого поступового знецінення. У Греції, у Римі цей колір цінували доволі високо, він відігравав істотну роль у житті суспільства та релігійних ритуалах. Але за Середніх віків жовтий споневажується. Він стає кольором брехні та боягузтва, відтак – невірності та підлоти. Це колір зрадників, про яких оповідають епічні поеми (Ґанелон) або романи про лицарів Круглого столу (віроломні воїни). Цей колір прикріпляли за відступниками чи відторгнутими (юдеї, єретики, прокажені, засуджені тощо) в формі ганебних позначок і знаків на одягу. Нарешті, пов’язаний або наближений до зеленого, жовтий стає кольором безладу й безуму. В середньовічній чуттєвості побутує тільки один прийнятний жовтий – це колір золота. За модерної доби, нічого не розгубивши у своїх негативних характеристиках, радше навпаки, жовтий стає також кольором хвороби (а деколи й смерті), а також кольором ревнивих або обманутих чоловіків.
У XIX столітті в політичній символіці жовтий колір асоціюється з ідеєю наклепу чи зради. В робітничому середовищі, зокрема, цим кольором означують тих, хто зраджує свій клас: штрейкбрехери, робітники, що відмовляються брати участь в акціях вимог, профспілки на службі начальства, на противагу іншим, червоним профспілкам, які беруть участь у революційних акціях. Щойно після Першої світової війни жовтий має недобру репутацію, надто серед народних мас.
Отож чому цей колір обрали в 1919 році для позначення спортсмена, який має найбільше шансів вибороти перемогу в «Тур де Франс»? Відповідь зовсім проста: це був колір паперу, на якому друкували газету «Авто», яка організовувала великий велотур. Один з тих блідих і невиразних відтінків жовтого, який використовували для неякісного паперу, призначеного на швидкі потреби та масове споживання; одне слово, нікчемний і дешевий жовтий. Але невдовзі рекламна кампанія дала свої плоди, й магія «Тур де Франс» зробила свою справу. Починаючи з 1930-х років ця майка стає фетишем, майже міфом. Вона породила вислів – «жовта майка лідера», – вжиток якого вийшов за межі царини спорту: були – і є досі – жовті майки в фінансах, економіці, політиці. «Носити жовту майку» вже близько століття означає «брати гору», «бути попереду», байдуже, про який тип змагання або спосіб класифікації йде мова. І то не лише у Франції, а й у сусідніх країнах, зокрема в Італії, де лідер дуже популярних перегонів «Джиро д’Італія», що проходять навесні, носить від 1923 року рожеву футболку (maglia rosa). Отже, жовта футболка частково сприяла ревалоризації цього недолюбленого кольору й зробила з нього колір перемоги, а деколи колір вищого ступеня досконалості. Це більше не блідо-жовтий папір газети «Авто», а переможно-сяйливий жовтий, щось на кшталт нового золота.
Улітку 1960 року, однак, цього не було достатньо, щоб продати жовтий велосипед упертому підліткові, який палко жадав саме зелений велосипед.
Барталі та італійський прапор
Яке найбільше спортивне досягнення усіх часів і народів можна згадати передусім? Шість світових рекордів у легкій атлетиці, побитих або повторених за менш ніж годину Джессі Оуенсом в Енн-Арборі 25 травня 1935 року? Неймовірний стрибок у довжину (8,9 метра) Боба Бімона на Олімпійських іграх в Мехіко 18 жовтня 1968-го? Подвійна перемога лижників із Ліхтенштейну брата і сестри Андреаса та Ханні Венцель у чоловічому та жіночому Кубку світу зі слалому в 1980 році? Як на мене, то я безмежно захоплююся двома фінальними іграми австралійського чемпіона з тенісу Кена Роузволла на Вімблдонському турнірі, вперше 1954 року, вдруге 1974-го – з різницею у двадцять років! На жаль, обидва фінали він програв.
Цікаво, що, попри часту незгоду між собою, історики спорту – справжні історики, які не відокремлюють спорт від політичної, соціальної та культурної історії і не вивищують понадміру нещодавні роки, – тут, очевидно, погоджуються, хоча багато хто наголошує, наскільки непросто порівняти рейтинги переможців у різні епохи та за різних поколінь. Більшість із них вважає, що найбільше спортивне досягнення всіх часів належить Джино Барталі: він перемагав у «Тур де Франс» в 1938-му і 1948 році. Коли згадати, що відбулося в Європі й у світі між цими датами, ці дві перемоги виходять на достоту надзвичайний рівень.
Я завжди захоплювався Джино Барталі (1914–2000). У дитинстві я віддавав йому перевагу в суперництві з Фаусто Коппі, який був молодший за нього на п’ять років. Дорослим я зрозумів, що це суперництво мало символічне значення: кожен із них утілював два повоєнних обличчя Італії, яка стала на рейки відбудови, одне – католицьке і традиційне (Барталі), інше – радше в діалозі з актуальністю (Коппі). Нещодавно, майже відразу після смерті Барталі, були оприлюднені документи, що засвідчили його зразкову поведінку під час війни. Барталі допомагав рятувати євреїв і учасників Руху опору: він був істинним праведником.