Отож я захожу в наш шостий клас, затиснений у святковий костюмчик (чи у щось відповідне моментові) і в полоні сильних почуттів. На щастя, в цьому ритуалі обов’язкового переходу мені допомагає моя матір і, як більшість батьків, вона залишається біля мене, аж поки не озвучили моє прізвище. Тоді я приєднуюся до групи майбутнього шостого «А/3». Таємниче літерно-числове уточнення стосується якраз мов, які я обрав, точніше, які за мене обрали мої батьки: в шостому «А/3» вчать латину та німецьку. Це «класичний» клас.
Коли пролунало моє прізвище, мені вручають коштовний і загадковий клаптик синього картону, який потрібно зберігати до кінця занять: синій колір означає, що я належу до «класичного»; ті ж, хто обрав «сучасний», тобто ті, хто починаючи з шостого класу не вчитимуть латину, отримали червону картку, яка вже тоді сприймалась як щось не зовсім достойне, хоч у спорті червоних карток тоді ще не існувало. Не лише в той 1950 рік кожен добрий учень мав учити латину, але для всіх тих, хто обрав цей «класичний» шлях, латина є і залишиться, від шостого до першого класу, головним предметом. Деяким читачам, мабуть, важко уявити, що півстоліття тому – тобто ще вчора – латина була в державних французьких ліцеях основним предметом. Так само їм важко повірити, що в ті роки, і ще протягом десятиліття, найкращі учні, ті, хто був першим у всіх предметах, обирали радше гуманітарні, ніж природничі науки. Хай там як, такі були реалії. Філологія у Вищій нормальній школі була значно престижнішою, ніж навчання в Політехнічній школі.
Мене це не обходило. Бо я ніколи не обирав між гуманітарними та природничими науками і жодного разу не шкодував, що латина посіла таке значне місце в середній освіті: для мене вона була і моїм сильним боком, і моїм улюбленим предметом. Я ніколи її не покидав і відтоді, починаючи з 1 жовтня 1957 року, з власної втіхи чи потреби я щодня читаю і перекладаю з латини. Деколи я згадую той клаптик синього картону, який визначив мою долю на багато десятиліть. То був важливий вибір не лише для мене, а й для всіх учнів шостого класу: «сині» мали піти в одну вже визначену для цього частину ліцею, «червоні» – в іншу, і то на майбутні шість років навчання. «Класики» і «сучасники» не перетинались ані в аудиторіях, ані в коридорах, ані в шкільних дворах. До того ж вони ніколи не зустрічалися до випускного класу, що, поза сумнівом, було на краще, бо зовсім не терпіли одне одного, як про те свідчили щорічні матчі регбі «класиків» проти «сучасників», які неодмінно переростали в побоїще під дощем у багнюці.
Сьогодні в мене залишається одне ключове запитання щодо походження того розрізнення: синій для «класиків» і червоний для «сучасників». Хто підбирав кольори і за якими критеріями? Невелике розслідування показало, що це розрізнення не було характерним лише для ліцею Мішле, адже його застосовували тоді й в інших державних закладах паризького регіону, скажімо, в ліцеях Бюффона та Монтеня. Може, міністерство освіти спустило циркуляр? Але хто тоді в міністерстві побачив у червоному кольорі сучасність, а в синьому – класичну освіту? Візіонер? Дальтонік? Художник-аматор? Геній, що тонко відчуває кольори?
Відкриття геральдики
У ліцеї багато вчителів відіграло важливу роль у пробудженні моїх смаків і зацікавлень, а відтак вплинуло на мій вибір після закінчення середньої школи. Починаючи з викладачів латини, які зуміли прищепити мені любов до мертвої мови, якій тепер загрожує заборона у школі. Чим вивчення латини не догодило політикам, які нами керують? Чи це заздрість? Злоба? Дурість? Чи бажання виховати учнів уже від раннього віку не освіченими чоловіками і жінками, а економічними агентами, від самого початку закладаючи у них нахил до ефективності та прибутку? Задля цього латина справді не потрібна. Утім, мені вона подарувала велику радість і привела до професії історика Середньовіччя. А це вже чимало.
Однак учитель, який відіграв першорядну роль у мої шкільні роки, викладав не латину, а малювання. Мені було дванадцять, я навчався у четвертому класі, і того року до нас прийшов учитель, який, хай як це дивно, не викликав у нас ані нудьги, ані бажання ходити на головах. Він мав владну натуру, але вмів зацікавити учнів. З ним ми не змарнували шість місяців навчального року на те, щоб відтворити чорним олівцем на білому картоні гіпсовий бюст Ґамбетта – обов’язковий бовван у класах малювання для тогочасних ліцеїв Республіки! – бюст, який пустуни-старшокласники зафарбували кілька років до того в червоний, а потім не дуже добре відмили. Хоч як неймовірно це виглядає, за цю невдячну вправу – малювання Леона Ґамбетта – мені під час навчання в школі довелося братися тричі: в п’ятому класі, потім у другому й нарешті на випускному факультативному іспиті з малювання. Для не надто обдарованих молодих художників тоді часи були непростими!