У четвертому класі нічого такого від нас не вимагали. Пан М*** (на свій сором, зізнаюся, що не можу згадати його прізвище), наш учитель малювання, любив колір і прагнув пробудити у своїх учнів цікавість до різноманітних образотворчих мистецтв. Отож наприкінці року він запропонував нам відтворити гуашшю дивовижний вітраж, прикрашений гербом, велику репродукцію якого він нам приніс. Це був, мабуть, швейцарський вітраж кінця XV або початку XVI століття із зображенням герба, на якому красувався великий синій дельфін на жовтому тлі. Дельфін був сильно стилізований, що надавало йому войовничої подоби. Мене неабияк привернули яскраві кольори та схематичні форми, і, на відміну від мого сусіда по парті Франсуа, який був набагато обдарованіший за мене, але віддавав більшість свого часу на уроках малюванню парашутистів у зошиті в клітинку, я спробував ретельно відтворити цей звабливий історичний документ. На той час я нічого не знав про символіку гербів, але, зберігши той зроблений мною скромний малюнок, згодом я зміг розтлумачити його геральдичні знаки в усій сукупності: «в золоті лазурний дельфін із червленими плавниками, коронований такою ж фініфтю, під чорною головою, обрамленою трьома срібними п’ятипелюстниками». Справжня невеличка поема в прозі. Утім, попри всі мої зусилля, я не знайшов слідів цього вітража в жодній церкві, музеї чи в якомусь світському приміщенні.
Та головне не в цьому. Головним було зацікавлення, викликане в мене образом цього герба з дельфіном. Авжеж, іще не завершивши перемальовувати вітраж, я забажав дізнатися більше про те, чим були герби, геральдичні фігури та кольори, за якими правилами їх створюють. Словом, я хотів поринути у світ геральдики. Для мене першим учителем геральдики став мій учитель малювання, який мав деякі знання в цьому предметі. Окрім елементарних загальних уявлень, він дав мені пару книжок і порадив деяку літературу. Ті дві книжки без ілюстрацій здалися мені доволі нудними. Крім того, список геральдичних термінів був неозорим і непідйомним: понад тисячу слів! Я просто їх погортав, настільки це було нестравним, але в родинній бібліотеці мені пощастило знайти різні словники та енциклопедії, які втамували мою допитливість і радували око; в них були кольорові малюнки з короткими та зрозумілими довідками. Знання у сфері геральдики доповнив один колега мого дядька, вчитель історії в ліцеї Генриха IV.
Невдовзі на кишенькові гроші я зміг придбати у букіністів свій перший підручник геральдики, можливо, найкращий вступ, який коли-небудь був написаний з цієї теми: «Посібник з геральдики» Дональда Ліндсея Ґелбрейта, що побачив світ у Лозані 1946 року. Пригадую, що знайшов його в книгарні «Саффруа» в Парижі, на вулиці Клеман, і віддав за нього 35 франків. Відносно скромна ціна за книжку, яка вже стала раритетом, пояснювалася тим, що книгар був другом моєї тітки. Це чудове видання, дохідливе й детально проілюстроване, допомогло мені трьома роками згодом і в тому ж таки класі малювання виступити з доповіддю перед моїми однокласниками. Не всі здійняли гармидер. Незважаючи на мою невправність і невпевненість, але відчуваючи підтримку вчителя, який малював на дошці, мені вдалося зацікавити деяких учнів і так прочитати свою першу лекцію з геральдики. Зокрема, я пояснив, чому в геральдиці використовують лише шість майже абстрактних кольорів, які поділені на дві групи і застосовуються за чіткими правилами. Але до цього я ще повернуся.
Тієї весни 1960 року в мені зародилася пристрасть, яка більше мене не покидала, вона зорієнтувала мій вибір подальшої освіти, визначила моє майбутнє і змінила моє ставлення до кольору.
Чорний кіт
Мої батьки любили котів. У них було їх декілька, й один серед них – великий чорний кіт на прізвисько Димитрій, який прожив сімнадцять років. Я ніколи не бачив ласкавішого й спокійнішого кота. На час канікул ми брали його із собою в наш заміський будинок у Нормандії, що в регіоні Алансона, неподалік від одного з найпрекрасніших сіл Франції Сен-Сенері-ле-Жере, де за часів Першої світової війни минуло раннє дитинство мого батька. Поруч із будинком було дві ферми, де моя сестра і я, діти з міста, з радістю навчалися доглядати за сільськими тваринами. Фермер, який мешкав «унизу», був симпатичним, але дещо з іншої епохи. Народжений десь 1925 року, він прожив близько шістдесяти років, ніколи не бачивши моря, хоча до нього було не далі як сто кілометрів од його житла. Справді, за часів мого дитинства у цих місцях, що на кордоні Орну та Маєнну, на узбіччі великих доріг, люди ще жили, як на початку століття. На деяких фермах тільки нещодавно проклали електрику, інші не мали водопроводу, ще якісь складалися з однієї кімнати, в якій родина фермера співмешкала разом із собаками, курками й деколи зі свинями. І це не в 1910-ті чи 1920-ті роки, а на початку 1960-х!