Наш сусіда мешкав у більш-менш добрих умовах, але певні його вчинки викривали деякі архаїчні звичаї. Так, це траплялося, коли він зустрічав нашого кота, що бувало від часу до часу, бо через особливості топографії йому доводилося кілька разів на день перетинати наш двір, щоб потрапити до комори. Але посеред двору на сонечку грівся Димитрій, найлагідніший і найдобросердіший кіт із-поміж усіх, який мляво спостерігав за якоюсь лісовою мишею, за якою б він ніколи не погнався. Це був ледачий кіт. Але він був чорний, а в нормандській глибочіні серед селян чорний кіт сприймався за диявольське створіння. Ось чому наш сусіда, коли проходив повз тварину, щоразу хрестився. Він учиняв так само, коли, входячи до нас на кухню, раптом помічав кота, що дрімав на ослоні чи біля вогню. Хресне знамення мало відганяти злих духів, що мешкали у тварині, колір якої міг привернути сили Зла. Білий, сірий, бурий або навіть рудий кіт не стягав таких побоювань. Натомість смугастий теж ставав жертвою упереджень і змушував людей освячувати себе хресними знаменнями. На тому світі, а саме в пеклі, смужка і чорний колір часто між собою пов’язані. У Бретані приблизно в ті самі 1960-ті роки жоден моряк не виходив у море, якщо на шляху до човна надибував чорного або смугастого кота.
Утім, такі вірування були характерні не лише для Бретані та Нормандії. Вони траплялися тоді в багатьох регіонах Франції і до сьогодні не зникли безслідно. Вони справді походять із глибини століть (але точно не з Давнього Єгипту, де котів ушановували). Про це свідчить велика кількість середньовічних документів. За феодальної епохи, наприклад, диявол і демони супроводжувалися всім почетом тварин із темною шерстю або пір’ям, які справляли враження, нібито самі вийшли з пекельної безодні. Це, з одного боку, монстри або гібридні створіння, але серед них наявні й реальні тварини, як-от ведмідь, вовк, сова, ворон, козел або кіт. Останній іще не став близькою хатньою твариною, яку ми знаємо. Як стверджують бестіарії, це хитре і загадкове створіння, лукаве й непередбачуване: воно нишпорить навколо будинку або монастиря, не спить уночі, наганяє страх на чесних людей, надто коли має чорну шерсть. Це бісівське поріддя, що, як і нечисті сили, втікає від хресного знамення. Щоб ловити щурів і мишей, брали до господарства ласку, більш-менш приручену ще за римської доби.
Надалі статус кота змінюється на краще: відтепер він може заходити у дім, грітися біля вогню, до нього можуть ставитись як до вірного супутника. Але острах перед чорним котом зберігається. За часів великого полювання на відьом, на початку модерної епохи, з’являється багато легенд, які пов’язують чорних котів із шабашем: або вони самі беруть участь у шабаші як одні з головних дійових осіб, або відьми, аби вирушити на шабаш, прибирають котячу подобу. Звідси жертвопринесення та спалення котів на вогнищі навіть у Парижі в XVIII столітті, про що залишилися свідоцтва. Звідси також жорстокий звичай, який не зник повністю в сільських глушинах, коли чорному коту відрубують хвоста, щоб він не подався на шабаш.
За наших днів чорний кіт досі залишається символом мороку й смерті. Його хвіст, кігті, чорна шерсть іще можуть викликати ірраціональні страхи й відразу, деколи справжню алергію. Що ж до котячих очей, подейкують, буцімто вони бачать у темряві, тож котам відомі таємниці, яких ніколи не пізнають ані люди, ані інші тварини.
Забобони у зеленому
Утім, найбільшу кількість забобонів породжує не чорний. У цьому його набагато випереджає зелений. Деякі люди нізащо не вдягнули б одяг цього кольору. Дехто не сприймає як подарунок смарагд, бо вважає його таким, що приносить нещастя. Ще хтось не сів би на корабель, пофарбований у зелений колір. Серед тих, хто страждав на фобії, пов’язані із зеленим, були й відомі люди. У Франції це, наприклад, Мішель Летельє (1603–1685), батько маркіза де Лувуа, державний секретар із питань оборони, а згодом канцлер, імовірно, найвпливовіший персонаж після короля й набагато владніший за Кольбера. Він настільки лякався зеленого, що заборонив його в усіх своїх помешканнях, змінив колір на своєму гербі (раніше на ньому зображення ящірок було зеленого кольору) і заборонив зелені мундири в усіх частинах армії Людовіка XIV, включаючи іноземні. Але ще відоміша фобія Шуберта, яка взагалі перетворилася на легенду. Великий музикант стверджував, що був «ладний забратися на край світу, аби не бачити цього проклятого кольору». Коротке життя Шуберта (він помер 1828-го у 31 рік) було такою низкою бід, невдач і страждань, що мимоволі постає запитати: чи була фобія зеленого кольору, якого годі уникнути повністю, бодай чимось мотивована?