Насправді страх зеленого в театрі, ймовірно, пов’язаний з проблемою фарби. На підмостках епохи бароко було заведено розрізняти головних дійових осіб п’єси однотонними костюмами; кожен персонаж носив відмінний від інших колір. Утім, у XVIII столітті фарбування у зелений було складною процедурою, зокрема тому, що ще не навчилися змішувати синій і жовтий. Ремесло фарбарів тоді строго регламентували: якщо ти фарбувальник синього, то не маєш дозволу фарбувати жовтим кольором і навпаки. Тому чани з синьою та жовтою фарбами тримали в різних майстернях, і не можна було занурити тканину спершу в чан із синьою фарбою, а потім – із жовтою. Жовтий колір добували в інший спосіб – за допомогою рослинних барвників, але він залишався бляклим, блідим, сіруватим. Але на це мало зважали, адже він не був у моді, його використовували хіба що у театрі, де з ним пов’язували певні ролі.
Отож, для того щоб дістати чистий, яскравий, насичений зелений колір, в англійському й іспанському театрах запозичили колір у художників: мідянку – особливо токсичний пігмент, який отримують через нанесення оцту або кислоти на мідні пластини. Актори покривали мідянкою сценічні костюми, ба навіть деякі декорації. У 1600–1630-х роках багато акторів померли від отруєння, але ніхто не зрозумів насправді, що причина крилась у складі фарби на костюмі. Поширилася думка, нібито зелений колір був проклятим, тож його почали забороняти в театрах.
У XIX столітті прокляття зеленого залишалось актуальним. Однак тепер причиною отруєнь була вже не мідянка на основі міді та оцту, а мідянка на основі миш’яку. Суміші цього пігменту використовували для приготування фарбників і зелених фарб, які потім застосовували у декоруванні, меблях, тканинах одягу та деяких побутових предметах. Ці речовини, які часто не мали запаху й смаку, надзвичайно небезпечні, адже під дією вологи миш’як випаровується. Звідси численні нещасливі випадки та загострена недовіра до зеленого кольору. Ймовірно, що його жертвою став і Наполеон на острові Святої Єлени. Жоден серйозний історик більше не вірить у те, що імператора отруїли навмисне, однак багато дослідників наголошують, що стіни кімнат, де він мешкав, були обтягнуті зеленою (до речі, його улюблений колір) тканиною, пофарбованою небезпечною «швайнфюртською зеленню», створеною в 1814 році способом розчинення мідних часточок у миш’яку. Це вочевидь пояснює наявність слідів миш’яку у волоссі та під нігтями покійного імператора.
Починаючи від 1860-х років недовіра до зеленого кольору інколи оберталася на фобію. Королева Вікторія, наприклад, страшенно боялася зеленого й вигнала його з усіх королівських помешкань, зокрема з Букінгемського палацу, куди, як мені відомо, вона так і не повернулася.
Колір долі
Історикам відомо, що погана репутація зеленого кольору доволі давня. Її фіксують уже в Давньому Римі, й у середині Середньовіччя вона, здається, тільки загострюється: за феодальної доби зелений, ще більше, ніж чорний або червоний, стає улюбленим кольором диявола та його породжень.
Утім, якщо придивитися уважніше й спробувати підсумувати символічну історію зеленого в західних суспільствах, ми констатуємо, що цей колір є не так кольором зла чи невдачі, як кольором долі. Як усі інші кольори, зелений амбівалентний: це водночас колір везіння і невезіння, удачі і невдачі, надії і безнадії. Звідси його зв’язки зі звичаями та ритуалами, в яких відіграє роль випадок або вирішується чиясь доля в партії. Столи для азартних ігор, наприклад, стали зеленими в XVI столітті: в карти, кості, шашки, класи, більярд грали вже на зеленій поверхні. З часом зелений перетворюється на емблематичний колір гравців, місць, які вони відвідують, предметів, які вони використовують, і навіть слів, які вони промовляють. У першій половині наступного століття французький вислів «зелена мова» [langue verte] позначає жаргон гравців у карти й кості, який вони використовують у тавернах і гральних домах. Згодом, за правління Людовіка XIV, зелене гральне сукно переходить від суспільних низів до більш великосвітських гральних домів і навіть до королівських і князівських дворів. Повсюдно фішки, кості, карти, гроші або кульки падають «на зелене», тобто поверхню ігрового столу. Це збереглось і донині – від казино великих палаців до терас звичайних кафе.