Крім того, сьогодні зеленою є більшість спортивних майданчиків, так само як у Середньовіччі на зелених луках розгорталися не лише турніри, а й дуелі та «божі суди», де вирішувалася доля засудженого. І річ не лише в кольорі трави. Так, деякі види спорту відбуваються не на газонах надворі, а в приміщенні, на штучній поверхні: паркеті, килимі, лінолеумі; однак ці покриття часто зеленого кольору, хоч трава тут замінена іншими матеріалами. Настільний теніс (наш пінг-понг), в який майже завжди грають на зеленому столі, є найбільш промовистим прикладом, який якнайповніше відбиває цю символічну спорідненість між спортивним майданчиком і гральним сукном. Чи то трава на луках, фетр грального столу для рулетки чи бриджу, поле для футболу чи регбі, дерев’яні столики для пінг-понгу, будь-яка поверхня, де розігрується доля суперників, асоціюється із зеленим кольором. Так само на «зеленому килимі» адміністрацій вирішуються долі підприємств і найманих робітників, які там працюють. На тлі зеленого «розігруються справи», і ці ігри часто мають доволі високі ставки.
Не завадило б замислитися щодо причин і витоків такої символіки. Чому зелений настільки тісно, і то вже віддавна, пов’язаний з ідеєю долі, жеребу, випадку, гри, фатальності? Чому саме він є насамперед символом того, що плинне й непостійне, того, що людина любить і палко бажає, але що виявляється випадковим, скороминущим або недосяжним, починаючи з любові та завершуючи грошима (згадаймо про відомі «зелені папірці»)? Спробувати відповісти на це запитання означає поставити перед собою неозору проблему зв’язків хімії та символіки у наявному суспільстві. Довгий час зелений залишався в Європі кольором найбільш хімічно нестійким. Упродовж століть фарбарі та живописці билися над тим, щоб його зафіксувати. Отож цей хімічно нетривкий колір постійно асоціювався з усім тим, що символічно сприймається як мінливе чи ефемерне: молодість, любов, шанс, удача, надія. Тож чи не є символіка кольорів банальним наслідком хімії пігментів і барвників?
Як правильно складати кольори
Вище я вже розповідав, як узимку 1961 року в моєму ліцеї через прості червоні штани були тимчасово відсторонені від занять дві учениці. Кілька років по тому, в зовсім іншому контексті, я став свідком якщо не відторгнення, то принаймні схожої недовіри до червоного кольору. Це було під час моєї військової служби, в період навчань у Драґіньяні в 19-му артилерійському полку. Це були п’ять тяжких тижнів, але не через життя в казармі, загалом доволі спокійне, а через виснажливу спеку, що панувала в червні 1974 року в Провансі. Одним із різноманітних завдань, що покладалися на призовників, було піднімання та спускання державного прапора. Для цього ритуалу було потрібно три особи. Мене призначили вже на першому тижні, можливо, тому, що я був найстарший у групі «науковців» серед призовного контингенту. Ніхто не міг знати, що я цікавився емблемами та кольорами й нещодавно захистив дисертацію на тему гербів. Утім, я не розбирався в прапорах і був радий почути поради від старшого. Мені показали, як піднімати прапор, потім як спускати. На жаль, мені не пояснили, як його правильно складати. Першого вечора я зробив усе як міг, але трохи невміло, навмання і майже образливо для державної символіки. Прискіпливий сержант дорікнув: «Триколірний прапор не складають як скаутську краватку або як хустину з магазину “Hermès”».
За кілька днів молодий лейтенант, який мене курирував, показав нарешті, як слід робити. Я засвоїв урок. Потрібно не лише згортати тканину під низ – непростий прийом, адже згин може бути нерівний і після кількох невдалих спроб кортить зіжмакати всю конструкцію, а головне – щойно прапор складено, має бути помітним тільки синій колір. Білий і червоний треба сховати всередині синього, як у конверті. У крайньому разі, якщо прапор невеликий, можна залишити вузеньку смужку білого на контурі прямокутника, але в жодному разі не можна показувати червоний. Щойно кольори складено, червоний має зникнути!
Мені невідомо, звідки походить цей звичай, який багато чого говорить про політичну та мілітарну символіку червоного кольору. Народжений під час Французької революції, французький прапор став наступником триколірної кокарди, яка виникла після взяття Бастилії. Одна легенда, яку розповідає Лафаєт у своїх «Мемуарах», пояснює, що триколор на кокарді мав на меті поєднувати колір короля – білий – з кольорами міста Парижа – синім і червоним. Пояснення простувате і, поза сумнівом, хибне. Наприкінці XVIII століття білий вважався королівським кольором лише в армії, а кольорами міста Парижа були не синій з червоним, а червоний з коричневим. Це засвідчують усі документи. Витоки триколору синій–білий–червоний, символу відданості новим ідеям і поступу тодішньої Революції, напевне, потрібно шукати з боку молодих Сполучених Штатів Америки. Але, можливо, й не потрібно прагнути будь-що-будь відшукати достеменне походження французького прапора: кожен стяг, що не оточений загадкою свого походження, втрачає левову частку своєї символічної сили.