Хай там як, триколірний штандарт був запроваджений для французького морського флоту в 1794 році, але тільки 1812 року прапор, такий, як він нам знайомий дотепер, узятий сухопутними військами. Остаточно він стає емблемою Франції лише за Липневої монархії. Відтоді синій опиняється біля держака (до того там міг бути й червоний), але протягом багатьох десятиліть білий ще має на поверхні стягу більший простір, ніж інші два кольори. Чи це означає це, що під час складання прапора в білий загортали два інші кольори? Якщо так, то відколи цю роль заступив синій? І з якої причини? За наших днів три прямокутні частини прапора мають зазвичай однаковий розмір; інколи, однак, синій прямокутник ширший за два інші. Прапор Франції триколірний, але його справжній національний колір – синій. Це підтверджують численні звичаї, зокрема, на спортивному полі, де французів називають «синіми».
Щодо червоного, він найприхованіший з-поміж інших. Його добре видно лише тоді, коли прапор майорить на вітрі, і вітер досить сильний, щоб розпрямити полотно горизонтально в усій протяжності. Решта часу, коли вітру немає або кольори згорнуті, червоного не помітно. Можна побачити тільки синій колір. Інколи синій і трохи білого. Може, Франції соромно за червоний колір на своєму прапорі?
Предмет історії, який відлякує
Розглянемо сферу прапорів ширше. У ході досліджень мені часто доводиться мати з ними справу, але я ніколи не присвячував їм окремої розвідки, хоча вони неодмінно мають цікавити історика кольорів і емблем. Щиро кажучи, цей предмет історії мене лякає, і я завжди боягузливо уникав його. Зрештою, не я один такий. Серйозні праці, присвячені прапорам, з’являються не часто. Але чому? Можливо, тому, що історія багатьох із них залита кров’ю? Чи тому, що військові та націоналістичні ритуали, одним із невіддільних елементів яких є прапор, пов’язані з тривогою та небезпекою? На відміну від інших національних емблем чи державних символів, прапори ще очікують на своїх істориків. Очевидно, вони відлякують, позаяк дотичні до них практики ще так сильно й надмірно закорінені в сучасний світ, що майже неможливо відійти від них на потрібну дистанцію, щоб проаналізувати їхні функції. Стяг лякає надто тому, що, як і раніше, відданість, яку дехто йому виказує, ще може вихлюпуватись у спроби войовничого привласнення, зловживання, девіації будь-якого роду. Про це щоденно нагадують численні політичні, ідеологічні та соціальні факти. Отож торкатися прапора краще якомога менше.
Так, у царині гуманітарних наук у Західній Європі прапори згадують не часто. Утім, я не певен, що це потрібно оплакувати. З погляду історії прослідковується чіткий зв’язок між тоталітарними режимами чи авторитарними епохами та науковими працями щодо державної символіки або національної ідентичності. Деяка нестача інтересу до цих питань, яку тривалий час демонстрували в європейських демократіях, мені видається радше обнадійливим знаком. І навпаки, з тих самих причин я не впевнений, що потрібно радіти з того, що останнім часом деякі політики знову почали виказувати до них полум’яний інтерес. Це зовсім не аж так безневинно, безсторонньо чи випадково, як здається на позір.
Хай там як, історію прапорів іще потрібно написати. Не історію того чи того прапора, а історію прапорів, узяту в сукупності, як таку, що утворює свою особливу знакову систему. Це вже пояснює, чому дисципліна, присвячена прапорам – вексилологія, – досі ніде не здобула наукового статусу. Її повсюдно вивчають загалом тільки любителі воєнної атрибутики та знаків армійських відмінностей. Вони, звісно, присвячують прапорам певну кількість монографій і статей у періодичних виданнях, але ці публікації малопридатні для істориків: їхня інформація повна лакун і суперечностей, їм бракує точності, найчастіше вони вирізняються наївною ерудицією та позбавлені спроб вийти на серйозну проблематизацію, яка б розглядала прапор як повноцінне соціальне явище. Вексилологія ще не перетворилася на науку.