Справді, вже віддавна християнське Середньовіччя формувало свою колірну систему навколо трьох полюсів: білого, чорного і червоного, тобто навколо білого та його двох протилежностей. Але, на відміну від того, що сформувалося в Азії, ці два контрастні кольори не мали між собою ніякого зв’язку, ані протистояли, ані поєднувалися. Отож близько тисячного року для шахових фігур обирають пару білі–червоні, яка тоді найчастіше траплялася в емблематиці та в практиках кодифікації кольорів. Три століття згодом, однак, цей вибір переглянули, і потроху, наприкінці XIII – протягом XIV століття, переважило переконання, що пара білі–чорні ефективніша, ніж білі–червоні. Тим часом чорний колір справді здобув помітне підвищення: з кольору диявола, смерті та гріха він перетворився на колір смирення та стриманості, двох чеснот, які на той час були в найбільшій пошані.
Вітґенштайн і гербові кольори
Людвіг Вітґенштайн (1889–195l) – один із найвидатніших філософів XX століття. Визнання він здобув лише після смерті, адже багато його праць було оприлюднено посмертно. Серед них і нотатки, які він робив наприкінці життя, маючи задум дослідити зв’язки між кольором і мовою. Уперше їх упорядкували й видали у Франкфурті 1979 року під назвою «Bemerkungen über die Farben» [«Нотатки про колір»]; французький переклад з’явився 1983 року: «Remarques sur les couleurs» (Éditions T.E.R.). Це численні збірки висловів і записів, складених без особливої системи, до того ж деякі залишилися незавершені.
Попри сирий і неповний характер, чимало роздумів Вітґенштайна мені видаються доволі проникливими, зокрема, ті, що стосуються філософії мови: всі вони підкреслюють, наскільки сильно в наших уявленнях про колір ми залежимо від слів. Натомість інші думки, як на мене, більш дискусійні, надто ті, що торкаються матеріальності кольору або його художніх властивостей: «Якщо додати білий до того чи того кольору, це позбавляє його забарвлення» або «Чорний позбавляє колір його сяйливої сили; не буває осяйного чорного (kein leuchtendes Schwarz)». Щодо останнього пункту, нагадаймо, скільки художників – починаючи від Веласкеса, Мане чи Сулажа – вміли створювати неймовірно яскраві й осяйні чорні тони.
Деякі спостереження чи формулювання мене дивують. Як-от, наприклад: «Чому глянцевий і матовий чорні кольори не можуть мати різні назви?» Хіба Вітґенштайну невідомо (чи, може, він це вдає?), що чорний колір має різні назви в багатьох індоєвропейських мовах і насамперед у латині? Як у класичній, так і в середньовічній латині niger позначає чорний глянцевий, ater – чорний матовий; кожен латиніст-початківець це знає, – а у Відні 1900-х років Вітґенштайн напевне вивчав латину. Те саме стосується середньоанглійської (та й більшості давньогерманських мов): black позначає глянцевий чорний, а swart (близьке до сучасного німецького schwarz) – матовий чорний. Шекспір у багатьох своїх п’єсах також розрізняє ці два терміни.
Іще одна ремарка, що під пером Вітґенштайна набуває форми гіпотези, мене зачіпає особливо. Він формулює це так:
Якби існувала теорія гармонії кольорів, вона б починалася з розподілу кольорів на різні групи й забороняла б певні поєднання або змішання, а заразом дозволяла б інші. І, як будь-яка Гармонія, вона б не підводила під свої правила ніяких підстав (Bemerkungen über die Farben, 1, 67).
Не усвідомлюючи того (або вдаючи), Вітґенштайн формулює іншими словами правило використання геральдичних кольорів у тому вигляді, в якому воно існує від XII століття. Дивно, що філософ, який народився і виріс у Відні, а потім продовжив своє навчання та викладання в Кембриджі, двох містах, де повсюдно наявні герби, не поставив собі запитання ні про гербові кольори, ні про правила їхніх поєднань – правила з неухильними настановами, походження яких досі невідоме. Якщо тільки цей Вітґенштайновий фрагмент, що зберігся, не був вступом до розлогого міркування про геральдичні кольори. Ми ніколи про це не дізнаємося.