Матерія чи світло? Питання, яке так багато обговорювали впродовж минулих епох, не має остаточної відповіді. Золото – це і світло, і водночас матерія. І не тільки: це ще й колір. Усі образотворчі мистецтва знають про це і додають золото до своєї палітри, перетворюючи його на повноцінний елемент колірної перспективи. Золото – це колір. Але який? У нашому теперішньому уявленні воно асоціюється переважно з жовтим кольором. На дитячих малюнках, у буденних уявленнях, у щоденній символіці й уяві золото фігурує як жовтий метал. Утім, так було не завжди, тим паче що у викопному стані, у вигляді самородка цей дорогоцінний метал може мати безліч відтінків, від білого до червоного, проходячи через всі нюанси жовтого і помаранчевого, рожевого і бежевого, коричневого і сірого, ба навіть зеленого. Його природна палітра надзвичайно багата.
У культурному плані ця палітра не настільки широка. Довгий час золото більше асоціювали з білим кольором, ніж із жовтим, зокрема, у тих народів, які вбачали в ньому радше світло, ніж матерію. У стародавніх суспільствах світло було білим, а не жовтим, а золото часом уявляли як «надбіле», тобто біліше білого кольору. Приклад – середньовічна книжкова мініатюра: золоте тло мініатюр, попри те що воно здається жовтуватим, ніяк не стосується жовтого кольору, який мав зовсім невелике значення в тій системі цінностей (це колір брехні та зради). Золоте тло, навпаки, символізує божественне світло, абсолютну чистоту. Коли художник накладає кольори на золоте тло, це означає, що він накладає їх на біле тло, яке біліше білого. І навпаки, коли роблять наголос на матеріальності золота, а не на його здатності випромінювати світло, коли приділяють більшу увагу його значенням або його владі, ніж його чистоті чи блиску, воно асоціюється з червоним кольором. Звісно, не зі звичайним червоним, а із символічним: щільним, важким, дорогим, імперським. Цей червоно-золотий колір, що трапляється всюди в країнах Середземномор’я, споріднений пурпурові.
Загадковий відтінок зеленого
Десь у 14 років я виявив новий відтінок зеленого, якого не бачив ніколи раніше і, здається, згодом він теж ніколи мені не траплявся. У будь-якому разі, такі спогади не збереглися. Щиро кажучи, цього відтінку зеленого – а це мій улюблений колір від самого дитинства, – я насправді не бачив, я лише про нього прочитав. Це було в ліцеї напередодні літніх канікул. Атмосфера була просякнута близьким відпочинком, більшість курсів уже завершилися, тож учні третього класу збували вільний час на шкільному дворі під розімлілим поглядом вихователів, які самі були не набагато старші за них. Стомившись від гри в футбол старим тенісним м’ячиком, не бажаючи розгортати підручники, пориваючись скоріше звільнитись і знемагаючи від неробства, я подався читати – чого ніколи раніше не робив – офіційну дошку оголошень. Деякі новини були важкі для сприйняття, зокрема, щодо бюджету, статутних питань і нової процедури наймання керівного складу. Але я дуже добре зрозумів інформацію, що стосувалася мене безпосередньо або принаймні нашого другого класу і початку майбутнього навчального року.
Дирекція ліцею інформувала учнів та їхніх батьків про те, що задля збільшення кількості навчальних приміщень за літній період у парку поставлять нові будівлі, де на початку навчального року розташуються вісім додаткових класів. Вислову «споруда зі збірних конструкцій» не було, але кожен читач, і навіть підліток, як я, розумів, що мова йде про звичайні бараки. У тексті були докладно розписані норми безпеки, величина і розташування нових будівель, а головне – зазначено їхній колір: зовнішня частина буде з білих і бежевих матеріалів, а коридори і класні кімнати всередині «з метою створення комфортних умов для учнів і викладачів» мають бути пофарбовані в «адміністративно-зелений». Адміністративно-зелений!