— За нашими даними, востаннє його бачили у суботу в першій половині дня, коли виходив. А от чи повертався він до гуртожитку після цього?
— Я не бачив навіть, коли він виходив. У нас не казарма, перекличок перед відбоєм не проводимо. А не завадило б…
— Ну, тоді вже одразу вішайте на всіх вікнах грати і чіпляйте пожильцям на спини номери. Жартую.
— Зрозумів, товаришу старший інспектор. Організуємо допит вахтерів.
— Тільки не у вас — у мене в Управлінні. По-вісточки я вам залишу, роздасте. А поки що піду гляну на вашу комплексну бригаду після балу-маскараду.
Видовище було незабутнє. Бо крім найдійовішого народного способу, описаного ще Сергієм Єсеніним як «пальці в рот і веселий свист», хлопчики з дівчатками застосували ще й термічну обробку: холодний душ. І ось результат: баришні виявилися набагато молодшими, аніж мені спочатку здалося. Що то невдало накладена косметика!
Я почав суто офіційно:
— Якщо комусь, громадяни, на момент нашого несподіваного знайомства позакладало вуха, то дозвольте відрекомендуватися ще раз. Я капітан Сирота, Київський карний розшук. Дозвольте також поздоровити вас із заслуженою перемогою у Всесоюзному соціалістичному змаганні.
Бригадир від реагував негайно:
— Спасибі. Тепер я розумію, що то ви нам салют давали з нагоди, так би мовити, трудової перемоги…
— Мені подобається тверезий хід ваших думок. Як хто ще не до кінця витверезів, дозвольте запитаннячко: ви не бажаєте недопропиту частину грошей передати у Фонд Миру?
— Ми що — п'яні? — із кутка буркнув хтось, але тут-таки прикусив язика.
— Бачу, всі вже тверезі, наче скельце. Тоді — хто тут у вас за старшого? Представте мені своїх дам.
— Оце Соска, це Помпа, а руда — то Земснаряд. Ну і ота, що в кутку, — Вампірка.
— Чим ви тут займалися до мого приходу, можете не пояснювати, я все зрозумів. Нормальні імена у них є? А, до речі, всі повнолітні? Бо інакше можна заробити сто дев'ятнадцяту статтю УПК УРСР.
— Соска — неповнолітня? — заіржав невидимий мені «хтось у кутку». — Ну, ви даєте!
— Дають вони, а я статтю визначаю.
— Та всі, всі повнолітні. І потім — ми по согласію.
— Ну, раз «по согласію», тоді стаття сто вісімнадцята. Унікальна, скажу вам. Можна не тільки вас, телепнів, по ній притягти, а й тата з мамою. А, до речі, тут учора одна Червона Шапочка трусики залишила виключно тому, що жарко стало? Годі, хлопці, гратися з вогнем. А як комусь смішно, то хай піде до вендиспансеру і перевіриться. Отоді разом посміємося. А зараз — марш у коридор, доки я у ваших дам паспортні дані перепишу.
Я акуратно занотував усе, що мені належало, як міліціонеру, а потім запитав:
— Хтось клієнта з сорок п'ятої кімнати обслуговував? Фотографа з вусиками? Такий, ще не старий, але пожмаканий.
Дівчата заприсяглися, що і близько не підходили ані до сорок п'ятої кімнати, ані до всієї секції малосімейників.
— Ваше щастя. Марш додому і скажіть спасибі, що у мене вбивство на шиї висить і мені не до вашого б…ства. Але на оперативний облік я вас уже взяв. Киш звідси! Кличте своїх кавалерів, хай заходять по одному.
На відміну від дівчат, стахановці-гагановці-мамаєвці-загладовці фотографа знали. Щоправда, чогось нового про покійника я не дізнався. Так, дрібнички всілякі…
— Ну, як знали? Ми — в общаку, він — у малосімейці. Коли там на великі свята чи на природі, то він, звичайно, з нами, бо така у нього робота.
— Пару разів пили в одній компанії. Він не відмовлявся, але й не набивався.
— Нормальний мужик був. Коли знімав нас для газети, обов'язково пару зайвих фоток зробить і віддасть, а грошей не бере. Каже, батькам пошліть, хай порадіють.
— На пропой «Москвича» ми його, звичайно, позвали зарані. Але він чомусь не прийшов. Ми ходили, стукали, а у нього тихо.
Найцікавішим співрозмовником виявився бригадир. Отой, волохатий, із наколкою «ДМБ-68». З'ясувалося, що він фактично мій ровесник і в гуртожитку вважається старожилом.
— Якби не дурна історія, капітане, то може б я зараз разом із тобою в Управлінні працював. Мене ще в армії фактично засватали у школу міліції. Співбесіду пройшов, перевірки всілякі… Я ж не салагою зеленим після школи призивався, а з дипломом сільгосптехнікуму. Механізатор! А у війську на посаді командира танкового взводу був.
— І що ж завадило? Якийсь небажаний родич у Гваделупі віднайшовся?
— Не знаю, капітане, де вона, твоя Гваде…лупа і що воно таке взагалі. Але здогадуюся. Знайшовся. У жінчиному ліжку знайшовся. І не родич, а бахур. Мене достроково дембельнули, я без попередження додому, а воно там… і хропе, головне! Ну, я, щоправда, нічого такого, бо він, як мене побачив, то з переляку під себе сходив. Тому я лише витер усе те його ж мордякою і викинув за двері. Жінці ляща відважив, але тільки раз. І то умовно, бо зуби цілі лишилися. А з тещею промашка вийшла. Вирішив налякати добряче за те, що в доччиній хаті бардак допустила. Уявляєш картину, капітане? Жінка в одному кутку верещить, що це «роковая ошибка», теща в іншому руки заламує, а я швабру взяв, сиджу мовчки і кінець хазяйським милом намазую. Нарешті ця стара бандерша запитує: а що це ви, зять мій дорогий, робите з отією шваброю? Уявляєш — на «ви» до мене заговорила! А я їй пояснюю, що зі мною в армії азіати служили, так у них дуже повчальний звичай є: якщо теща доччиної честі не вбереже, так її зять на палю саджає. Але я вас, кажу, до такого азійського варварства опускати не буду, нащо вам паля, досить з вас і швабри. А намилюю я її, аби ви, дорога моя тещо, не дуже мучилися, бо я вашу старість поважаю. А вона — «Ой!», а потім на підлогу — геп! І копитами засовала. Інсульт. Мову відібрало, фізію на вісімку перекрутило. Кому школа міліції, а мені два роки «хімії».
Соромно згадувати, але я реготав тоді до сліз, уявивши собі картину, описати яку був би не в змозі і сам Ілля Юхимович Рєпін. От вам і «Не ждали»… Хоча, з одного боку, гріх сміятися над горем, котре, як обіцяє статистика, наздоганяє мало не кожного другого, а відтак, може звалитися і на твою дурну голову. А з іншого — якби ж то була не теща! Бо ця особа — класичний об'єкт чорного гумору, сміятися з неї дозволялося офіційно навіть на урядових концертах. Я сміявся, як сміються глядачі на фільмах Чапліна, коли його герой одержує в пику… Тільки моєму співрозмовнику було не сміху. Тільки моєму співрозмовнику чомусь було не до сміху…
— От і на суді, начальнику, всі реготали. Прокурора навіть водою відпоювали. І що? Посміялись, але посадили. От і ти зараз смієшся, а що далі?
— Та я здогадуюся, що далі у тебе було. Либонь, повернувся з «хімії», прописка анульована, дружину з тобою заочно розвели. У хату не пускають.
— Гірше. В хаті взагалі чужі люди. Вона її продала — і слід по ній згинув. Спасибі, що хоч на цю от «мотьчину фабрику» взяли. Восьмий рік квартиру обіцяють. Як рекорди давати — то в ніжки падають, а як черга підходить, "блатняки виринають. А ти, кажуть, посидь, у тебе судимість і «моральний облик». А де його, той «облик» візьмеш, коли у нас не держава, а собача тічка. Ти як та, вибачай, начальник, сучка, лобом уперся, ноги розкарячив, а до тебе вже десять кобелів у черзі стоять.
Я зрозумів, що зараз мого бригадира понесе на таку відвертість, що й пролетарське походження від Контори не порятує. Але перебивати його не став. Може, виговориться спочатку щодо «морального облику», а там і про мого фотографа щось згадає — до слова. Тому я демонстративно відсунув листки протоколу на край столу, ще й руки на грудях склав. А передовика прорвало:
— В усьому натягують! У розцінках, нормах, безпеці праці, вихідних, відгулах, відпустці… а хто відповідає? Он у генерального пальму вкрали, коли він у новий корпус переселявся. Так твої ж лягаві два тижні з заводу не вилазили. А тут щодня здоров'я крадуть, життя крадуть — і кого це колише? Знімеш якусь малу дурепу з петеу, бо хіба порядна баба до тебе піде? Приведеш в общагу, напоїш, натягнеш — наче легше стане. Одне слово — і сміх, і сльози, і бардак!