У глибині душі я був згоден зі старим Прожогіним. Заперечив йому лише в одному: після смерті засновників марксистсько-ленінської філософії намагатися зробити в неї ще якийсь внесок не тільки неможливо, а й навіть небезпечно. Тож краще я збагачуватиму криміналістичну науку. І то не нудними теоретичними розробками, а, як там сказав котрийсь із героїв класики: наука нудна, зате вічне дерево життя. Так ото ж…
На ранок концепція моєї подальшої поведінки у цій препаскудній справі була готова. За звичкою, я розпочав від кінця. Подзвонив редактору заводської газетки і запропонував забрати свої негативи:
— Усе, що нам треба, ми знайшли, відібрали, склали протоколи, а решту нам і даром не треба.
Відповідь редактора була унікальна:
— Капітане, ми тут домовилися з директором, аби нас вписали у список премії за якесь впровадження. Так от, ми ці гроші не проп'ємо, а всі до копієчки віддамо вам, щоби ви той мотлох десь вивезли і спалили.
— А як же фотолітопис трудових звершень рідного колективу?
— А ну його, той літопис, у ті місця, які полюбляв покійний Едік. Ми всі негативи двадцять разів списали і пересписали. Мені оті коробки вже в печінках сидять. Я йому щороку на кожному суботнику казав: викинь негайно! А він мені: я ще не систематизував. Ми ж не знали тоді, що він там насправді ховав, у цих коробках.
— Ну, добре, зглянемося над вами, бідолашними. Утилізуємо ваш мотлох. До речі, ви там просили повідомити, коли можна буде нового фотографа наймати. Можете ще трохи потерпіти?
— Мусимо. І без вашого прохання. Коли я директору доповів щодо Едікової колекції, то він у мене знаєте, що запитав?
— Куди дивився колектив?
— Не вгадали. Чи були фотографії у газеті «Правда» за часів товариша Леніна?
— Наскільки я пам'ятаю, ні.
— От і я так відповів. А він: якщо сам Володимир Ілліч обходився, то ви тим більше переб'єтеся.
Редактор не лише розвеселив мене, а й порадував. Бо саме ця інформація дозволила мені брати бика за роги. Ну, не бика, щоправда, а дурного барана, але все одно за роги. Я зайшов до камери, де наш молодий романтик насолоджувався тишею, самотністю і передачами від мами. Натягнув на обличчя маску офіційної придуркуватості і врізав:
— Оскільки ваш трудовий колектив, а також громадські організації звернулися до нас з поданням, то ми порадились і вирішили замінити вам кримінальну відповідальність на заходи громадського впливу. Закон це передбачає.
— Я не розумію, про що йдеться. Можна пояснити?
— Можна. Збирайте манатки і готуйтеся «нах хауз», себто, до тата-мами — та інших близьких родичів.
— А як же слідство?
— А до чого тут ви? Я ж вам пояснював ще першого дня, що йдеться про зловживання вами службовим становищем. Оскільки жодних матеріальних втрат ви нікому не завдали, то, відповідно, судити вас нема за що. Пожитку з вашої афери теж ніякого не одержали, самі неприємності.
— Так я ж хотів негативи викрасти? У великій кількості.
— Вони вже давно списані. Навпаки, редакція вдячна вам за те, що ви нарешті прибрали мотлох з фотолабораторії, бо у них якось руки не доходили.
— Так це що, ви мене відпустите?
— Скажімо так: на підписку про невиїзд. Але не надовго. Доки не знайдемо того, хто фотографа вбив. Або доки той вбивця вас не порішить як небажаного свідка. Але то вже ваш клопіт. Все, що від нас залежало, ми зробили.
— Хіба ви не зобов'язані свідків захищати?
— Ну, коли вас уб'ють, ми заведемо кримінальну справу. А доти — вибачайте. І сподіваюсь, свідки по вашій справі будуть трошки відвертішими, ніж ви.
— Не маєте права кидати мене напризволяще! Я не згоден!
— Як говорив один герой однієї популярної книги? — «Згода є продукт неспротиву сторін». Ми до вас з усією душею. А ви? Рогом уперлись, як той… вибачайте.
— Я буду скаржитися.
— Будь ласка. Але виключно на те, що ми вас перетримали у капезе. І, прошу звернути увагу, на прохання вашої мами. А згідно з процесуальним кодексом, ми вас мали через сорок вісім годин до Лук'янівського СІЗО відправити, до загальної камери. Але ваша мамуня бідкалася, що там протяги і хулігани, які зіпсують її безневинну чисту дитинку. А від себе додам: є лише одна причина, через яку люди бояться виходити на свободу… це коли там їх чекає набагато страшніше, аніж життя за ґратами. Чорт із вами — доба вам на роздуми, а там або вимітайтеся, або… самі розумієте.
Своєю поведінкою братик підтвердив наші підозри. Адже поки він залишався єдиним реальним фігурантом у справі, справжній, точніше, справжня вбивця могла почуватися спокійно, наскільки це можливо. І навіть, що головне, замести сліди.
Багато розуму не треба, аби здогадатися, що баришня робила бефстроганов з Едіка не на лавочці у парку. Бо одна справа — просто вбити, а зовсім інша — те вбивство приховати… витратити кілька годин на вищеописану операцію і рознести (теж не за один раз) лук'янівського бахура по мікрорайону. Навряд чи вона робила це вдома, під носом у тата з мамою та відданого братика. Але ж, напевне, і не в заводському гуртожитку, де коридорами раз-пораз хтось шастає.
Ідеальний варіант, звичайно, морг медінституту. Але це вам не парк культури і відпочинку. Заманити туди Едіка у пізню пору ще можна було — на екзотику. Але з власного досвіду знаю, що вахтери і нічні чергові там надзвичайно спостережливі. Одразу запитають: а де другий і що це ви несете? Я вже не кажу, що можуть і зазирнути, начебто по службі, в саму анатомку. Щоправда, наприкінці шестидесятих, саме коли я дослужував армію, у тому ж медінституті шумонула кримінальна справа кількох старшокурсників. Вони у гуртожитку своїм колежанкам підпільні аборти робили мало не конвеєрним методом. Не пам'ятаю вже точно, на чому вони погоріли, — чи на якійсь унікальній патології чергової вагітної, чи на пізньому строку, але баришню ледь урятували вже у стаціонарних умовах. От після того контроль над усіма приміщеннями не просто підсилили, а довели до можливого максимуму.
Отже, що залишалося? Чиясь квартира. Звичайно, окрема, не комуналка і на той момент порожня, без пожильців. От саме цю версію і мав перевірити мій красень-практикант.
Хвилювали мене, щоправда, дві речі. Перша: чи не призабув наш Пінкертон за кілька років навчання у школі міліції необхідний медичний мінімум. І друге: чи вплинуть його чоловічі чари на вередливу столичну баришню? Тому я не втримався і вирушив до медінституту, переконуючи себе, що просто зобов'язаний перевірити обстановку на місці. Вигадувати легенди на випадок зіткнення з надто пильним черговим і не доводилося: досить було послатися на історію з зайвою рукою, віднайденою в каналізації.
Але й це не знадобилося. Потрібну мені пару я побачив за кільканадцять кроків від воріт. Наше агент делікатно вів під лікоть довгоногу красуню і досить голосно пояснював:
— …я просто іншим разом не знаю, де що шукати. Розумієте, по світу попоїздити довелося, сміх сказати — навіть на Камчатці побував, а у рідному Києві — лише тричі: ще в дитинстві, це не рахується, потім, коли документи подавав та на вступні екзамени… Зимову сесію у філії здавав, а це ось виходить — втретє. Так, уявіть собі: я — першокурсник, першачок, тому допомога старших товаришів мені дуже потрібна.
А ще кажуть, що то я спец з прикидання сиротою казанською! Ось вам гросмейстер! За кілька хвилин розмови він встиг видурити у неї якийсь конспект, ще за кілька — вони вже перейшли на «ти».
— А чому ти пішов на медичний? — нарешті подала голос баришня.
— Куди ж мені ще йти, як у нашому роду до мене три покоління медиків. І мама, і тато…
— Яка спеціалізація?
— Мама невропатолог, а татко хірургом був.
— Чому — був?
— Бо вже має переводитися до Києва у Міністерство. Тоді й я стану киянином і не буду морочити тобі голову, як проїхати на Відрадний до Медмістечка…