І він знову затьохкав соловеєчком. А баришня, як я помітив, почала реагувати на цей солодкий спів дещо активніше.
— А куди ми зараз йдемо? — нарешті поцікавився соловейко.
— Куди ти — не знаю. А я додому… Правильна тактика. Хай не думає, що вона — легка здобич.
— Поясни точніше. Я ж тобі казав, що Київ знаю погано. Тож мушу знати, куди тебе провести.
— Чому ти вирішив, що я дозволю себе проводжати? Ми ледве знайомі. Можна сказати — я тебе вперше бачу.
— От і не вперше! Коли вступні іспити були, ми з тобою на другому поверсі зіштовхнулись. Я ще вибачився, а ти на мене подивилася, як на Венеру Мілоську, що у вестибюлі стоїть. А потім — скоро стемніє, як же я можу допустити, щоб дівчина сама вночі додому йшла? Ні-ні, я розумію, з мамою знайомити мене ще рано. Присягаюся — я доведу тебе до твоїх дверей, скажу «до побачення» і навіть не попрошу дозволу на прощання поцілувати в щічку.
— А раптом я заміжня?
— Тоді мушу сказати, що у тебе нікудишній чоловік. Маючи таку дружину, я би вранці відвозив її до інституту, а ввечері чекав з машиною біля воріт… Я тобі казав, що у мене «Волга»? Ні? Татко на мене вже переписав. Ось переберемося до Києва — і мої колеса до твоїх послуг!
Я крадькома йшов за ними і, здавалося, «телепатив» думки, які крутилися в голові красуні-медички: колега, гарний, вихований, високопоставлений батько, машина… Непоганий резервний варіант. Якщо не основний. Щоправда, жіноча половина факультету приміряла до цієї красуні всіх імовірних кандидатів у женихи ще з першого дня навчання. Але стовідсотково надійної інформації на цю тему ми не мали. Баришня виявилася інтровертом — зайвого не казала, на прямі запитання або взагалі не відповідала, або відбувалася жартами.
Спочатку парочка йшла по Зоологічній попід парканом зоопарку, потім вибралася на стару вулицю з деренчливими трамвайчиками. Тут переплуталися всі архітектурні стилі і епохи. Дореволюційні «доходні будинки» стояли поряд з довоєнними «ДОСами», себто, «домами офицерского состава». Кажуть, у тридцять сьомому з одного з таких сірих, як армійське життя, корпусів хлопці з енкаведе витягли командарма Якіра, на ходу зриваючи з його гімнастерки ордени. Командуючий округом випльовував на землю вибиті зуби і кричав: «Хай живе товариш Сталін!».
Поміж зелені і старих будівель то там, то сям стирчали безликі п'ятиповерхівки, спадок Микити Хрущова. Це зараз їх називають «хрущобами» і розповідають анекдоти, а в кінці п'ятидесятих квартира у такому будиночку була світлою мрією мільйонів скатованих чужими кутками, комуналками і гуртожитками.
Оскільки провулок, до якого зрештою завернула наша парочка, і вдень був малолюдний, а ввечері — й поготів, то я мусив трохи відстати. І вже не чув, про що говорять молодята. Дівчина довела нашого практиканта до під'їзду, поклала йому руку на плече і кивнула, мовляв, іди вже. Він замотав головою і почав гаряче її переконувати, напевне, що коли вже обіцяв довести до самих дверей, то доведе, а інакше спокою не матиме… нарешті вона знизала плечима: що з тобою поробиш? І дозволила супроводити себе у темноту під'їзду.
На другому поверсі, одначе, світло горіло. Крізь скляну стіну на сходах я бачив, як вони піднімалися, як зупинилися зрештою біля якихось дверей, вона подзвонила, він завбачливо відійшов на кілька кроків, двері розчинилися, прощальний кивок — і на цьому прогулянка завершилася.
Я дочекався, доки практикант порівняється з великим деревом у кутку двора, вихилився з-за нього і тихенько свиснув. Хлопець чомусь не здивувався. Тільки поцікавився:
— Так це у мене що сьогодні — контрольна робота чи екзамен? Бо я заліковку вдома забув…
— Стосовно екзамену — не вийде. Доведеться перездавати. Ти впевнений, що вона тебе до свого будинку привела?
— Звичайно, не впевнений. Ось почекаємо, перевіримо.
Чекати довелося довго. Ми курили за деревом і тихенько перемовлялися:
— Що це квартира не тата з мамою — ясно. Та зовсім в іншому районі, і то далеченько. Цілком ймовірно, що ця підходить під нашу версію.
— Так, якщо вже знімати квартиру, то поряд з інститутом… але не обов'язково вона. Може бути просто якоїсь знайомої чи знайомого.
— Знайомої. Двері жінка відчиняла.
— Не заперечую. Може бути напарниця — удвох дешевше.
— Не ускладнюйте ситуацію, товаришу капітан. При напарниці нікого вбивати не стануть.
— А такий графік: «сьогодні ти йдеш у кіно і до одинадцятої не повертаєшся, а завтра — я» тобі невідомий?
— Якби так було, то знав би про цю квартиру весь медінститут і ще половина Шулявки — від зоопарку до шляхопроводу. Ні, це може бути відпрацьований трюк для настирливих залицяльників. Зараз вони чайку поп'ють, попліткують — і «на добраніч, діти!» Кожна під своїм дахом.
— А раптом ночувати залишиться?
— Тоді й ми переночуємо. Он там пара лавочок… зручні і широкі. І ніч тепла…
На щастя, ночувати нам не довелося. Крізь давно не мите скло на другому поверсі промайнув знайомий силует. Потім рипнули двері під'їзду, зацокотіли підбори… Дівчина уважно роззирнулася на всі боки. На щастя, дерево було старе, крислате і тінь від нього густа. Об'єкт нашого спостереження дійшов висновку, що все чисто, і попрямував з двору.
— Чого стоїш, Пінкертон? Наздоганяй!
— А навіщо? Вулиці порожні, ліхтарі світять. Ще засіче… кінець нашій грі.
— Ну, тоді я пішов.
— А навіщо? У неї Вася на хвості.
— Який Вася?
— Ну, з нашого курсу. Він теж на практиці. Не пам'ятаєте? Маленький такий, більше на хлопчика схожий. Навіть якщо вона його побачить, то за старшокласника матиме.
— Молись, аби наші специ по малоліткам сьогодні рейду разом з комсомолом не проводили. Бо ще заметуть йолопи твого Васю і зірвуть нам всю операцію.
Останню фразу я кинув для порядку. Бо якщо наша інспекція у справах неповнолітніх і влаштовувала пару разів на рік показові облави, то по-перше, ми про це знали заздалегідь, а по-друге, чистили в основному Хрещатик і залізничний вокзал.
І ми пішли в Управу чекати на Васю.
Вася подзвонив десь посеред ночі.
— Товаришу капітан, баришня вже лягли і просять.
— Чого просять? — я ще не прочумався від дрімоти на казенному стільці і тому не «просік» цитату з класики.
— Свирида Петровича Голохвастова просять.
— Товаришу курсант, я би вас теж попросив… не займати службовий телефон різними дурницями. Доповідайте по формі.
Але Васю аж розпирала радість від вдало виконаного завдання, тому вийшло не дуже «по формі».
— Тут вона, товаришу капітан, тут. Це її ничка. Та, котру ви шукаєте.
— Відставити телячі радощі! Може, у неї там коханець живе? Або жених офіційний?
— Ні, товаришу капітан, вона там сама, сама!..
— А ти звідки знаєш? Бачив, чи що?
— У неї навпроти старий будинок із пожежною драбиною. Як залізти і добряче вихилитися, то все, як на долоні. Тільки триматися незручно.
— Ну, і звідки ти дзвониш? З телефону-автомату, чи з прохідної у апостола Петра?
— З прохідної… тут пожежна частина поряд, мені дозволили.
— Ну доповідай уже!
— А що доповідати? Зайшла, двері своїм ключем відчинила, увімкнула світло. Як роздягалася — не бачив, бо доки я ту драбину знайшов, вона вже в халаті була. В основному на кухні товклася, через тюль усе видно. Потім перейшла в кімнату, розчинила вікно, постояла, мабуть, провітрювала… Трохи подивилася телевізор і лягла. Все, зараз спить, а я доповідаю. Які будуть розпорядження?
— Потерпи трохи, я тобі напарника підішлю. Він уже перекуняв.
Будити тямущого практиканта не довелося, бо він сам підскочив від першого ж дзвінка і зараз нетерпляче виконував навколо мене туземні танці. Одержавши завдання, одразу розігнався до дверей, тож я ледь встиг його перехопити:
— Ти що — до Лук'янівки пішки зібрався добиратися? Зачекай, я зараз чергову машину випрошу. А до речі, як це ти до трюку з Васею додумався?