Уявити, що хтось до четвертої ранку танцює шейк, мені було неважко. Сам грішив у студентські роки. Але щоб робити це під російську трьохрядну гармошку?! Я би заплатив, щоб таке побачити.
Одне слово, слідство в цьому напрямі додало пір'ячка у крильця нашому янголяткові. Більшу надію я покладав на розмову з другом-психіатром. Ану він щось читав такого у своїх іноземних книгах, що допоможе мені переконати начальників, вихованих на суворих принципах діалектичного матеріалізму, що і диявол був колись янголом, і то не абияким, а мало не генералом небесного воїнства.
Мій друг робив одразу три речі, які йому подобалися. Курив, запивав нікотин кавою і водночас гортав сторінки товстелезної книги німецькою мовою. Щоправда, для цього йому довелося вийти з кав'ярні на вулицю і сісти на вузеньке підвіконня вітрини. Зсередини прибиральниця гупала у скло, вимагаючи негайно віддати чашку, ззовні засмиканий народ обтирав об його ноги авоськи з картоплею, але такі побутові дрібниці ніколи не бентежили Бориса.
— Ніж ото тулитися куприком на холодному бетоні, купив би собі складаний стільчик, як у рибалок.
— Я про це думав. Але то дефіцит.
— А по блату? Ти ж лікар.
— По блату тільки урологам.
— Не зрозумів гумору.
— Бачиш, деякі мужики платять урологам скажені гроші за маленьку довідку: мовляв, те, що ваш благовірний привіз із полювання чи риболовлі, то ніякий не трипер, а якась там застуда якихось протоків. Одне слово — нежить, тільки знизу.
— Ага, попісяв проти вітру! — згадав я характеристику, виписану колегами убієнному Едіку.
— Я тобі вчора весь день дзвонив — і на роботу, і додому. Де ти зник?
— Проводжав до самої хати одну гарну, ніжну і дивовижну студентку-медичку.
— Психіатра?
— Хірурга. З ухилом у патологоанатомію.
— Тобі, Олексо, більше би придався травматолог.
— Чому саме травматолог?
— Ну, йдеться ж про законний шлюб, як я здогадуюсь? Кращої жінки для мента, аніж лікар-травматолог, крім психіатра, звичайно, годі й шукати.
— Мій наївний друже, я цю баришню проводжав на такій відстані, що вона навіть не здогадувалася про моє існування.
— Пошляк ти, Олексо. Я думав, у тебе нарешті справжнє почуття, а це, виявляється, твої лягавські жартики. Якщо не секрет, що вона тобі зробила? Не запросила на білий танець? Сирота, ти жорстока людина.
— Борисе, мені особисто вона ще нічого не зробила. Але щоби ти не вважав себе таким уже гуманістом, знай: на неї ми вийшли не без твоєї допомоги. Ти пам'ятаєш, я тобі розповідав про розібраного на частини фотографа?
— А, таки відшукали? З міліції належить.
— Відшукати — відшукали, але не знаємо, як підступитися. Щось вона як для вбивці, для жінки, та ще й в такому юному віці, надто впевнено почувається.
І я коротко переказав другові наш кримінальний сюжет — і про віднайдену еротичну колекцію, і про невдаху-брата з його аферою, і про незламну мамуню, і про підпільну квартиру. Борис не перебивав, і навіть коли я закінчив, не став нічого питати. Натомість одразу перейшов до висновків:
— Заспокойся сам і заспокой своє міліцейське начальство. Ви зробили все, що від вас вимагалося, більше того — все, що могли. А далі починаються невідомі для вас і заборонені для нас сфери так званої судової психології. Прошу не плутати з судовою психіатрією.
— Ну, тут і я трішки тямлю. Це коли злочинця визнають або осудним, або неосудним на підставі медичної експертизи.
— Молодець, п'ять з плюсом, кава за мій рахунок. Але тут виходить зачароване коло. Бо експертиза щодо осудності чи неосудності призначається і у нас, і в усьому світі виключно за рішенням суду. В крайньому випадку — постановою прокурора, але ажніяк не слідчим. А судової психології не існує взагалі. У нас, маю на увазі.
— У нас багато чого не існує, Борисе. «Зате ми робимо ракети і підкоряєм Єнісей».
— Знаю, знаю, знаю… Зате коли наша солістка Великого театру раптом почувається пригніченою, то вона махає на це рукою і працює далі — до нервового чи психічного зриву. А солістка «Ла Скала» негайно йде до психоаналітика.
— Спасибі, переконав. Тепер, будь ласка, від теорії до практики.
— Прошу. Спочатку про матусю. Абсолютно нормальна позиція для абсолютно нормальної психічно матері. Підкреслюю: нормальної, а не тої, яку Максим Горький вславляв.
— Ніловна?
— Ні, інша. Та, котра з ідейних міркувань сина зарізала… Затям… ця жінка буде обстоювати своїх дітей, навіть коли їй покажуть у морзі результати їхньої діяльності. Вона все одно знайде їм виправдання.
— І що це доводить?
— Все і нічого. Бо наскільки я знаю, такі речі відбуваються на рівні глибокої підсвідомості, а цієї штуки у радянському суспільстві не існує взагалі. Є лише свідомість — високоморальна, класова, ідейна, загартована, в чортабіса-диявола, розтуди її так! А ми у психушці вже по двоє на одне ліжко кладемо.
— Ближче до теми, Борисе.
— Вибач. Тепер щодо братика і сестрички. Класична домінантна пара, описана в усіх зарубіжних підручниках з психології і психіатрії. В перекладі на твою мову: злочинець-спільник. У цій парі хтось один завжди домінує, тобто, переважає іншого, підминає його під себе, перетворює на безвольне знаряддя. Ваш випадок — унікальний, бо тут домінує жінка, до того ж, зовсім юна. Це й ти знаєш на практиці в абсолютній більшості випадків усе навпаки: мужчина — ініціатор і керівник, жінка — спільник.
— І які тут у мене шанси?
— Братик мовчатиме, як заціплений, доки ви не посадите за грати сестричку. Отоді він зламається і виляпає все, як перелякана дитинка.
— За що я тебе люблю, мій друже Борисе, так це за полегшення моєї важкої роботи. Для того, щоб розговорився брат, я повинен на підставі неіснуючої науки переконати прокурора у своїй — чи твоїй, ділитися не будемо, — правоті. Щось маєте додати, докторе, на своє виправдання?
— Маю! Ніколи не дивіться у кіно радянських детективів. Бо тільки там у злочинців дрижать руки і бігають очі, і вони вимушені носити темні окуляри навіть увечері. Саме отака високодомінантна особа, як твоя медичка, виріже цілий взвод фотографів, таксистів, бухгалтерів і трамвайних контролерів — і «хлопчики криваві» ш в очах не мерехтітимуть, і спатиме спокійно. От тільки сни у неї будуть кольорові.
— Ну то й що, що кольорові? Мені теж іноді такі сняться.
— Тобі — іноді. І то від надмірного психічного перевантаження. А їй — постійно, бо у неї інфантилізм психіки, як у всіх особистостей такого типу. Але це вже ми з тобою, Олексо, в такі високі матерії залізли, що краще їх не чіпати. Безпечніше політичні анекдоти у кав'ярні розповідати.
— Так що, справа, виключно, як би це ти сам сказав, у гіпертрофованій самовпевненості вбивці? Щось на зразок дитячого: «ось заплющу очі — і все погане зникне»?
— Не зовсім. Спробую пояснити, але то виключно для тебе. Бо якщо поняття домінантності наша юриспруденція ще сяк-так визнає, хоч і називає по-іншому, то про цю теорію не заїкаються навіть у закритих дисертаціях. Але я читав, звичайно ж, у зарубіжних виданнях… до речі, це найновіші дослідження… Так от, вважається, що психічно неврівноважений вбивця, або, по-їхньому, маніяк, після першого ексцесу відчуває спочатку неймовірне сексуальне задоволення, а згодом — страх. Страх подвійний — на рівні свідомості: що я наробив, мене ж можуть зловити, судити, розстріляти і так далі; і на рівні підсвідомості: здається, я не зможу надалі без цього обійтися, бо те відчуття було незрівнянним. Отже, доведеться знову вбивати. Статистика показує стандартну модель поведінки: між першим і другим вбивством у таких типів проходить значний проміжок часу. А далі все котиться, як колесо згори. І що цікаво: от у цей проміжок вбивця підсвідомо, повторюю, підсвідомо підставляється тій же міліції. Ось я, я це зробив, хапайте мене, посадіть мене, бо інакше я знову вбиватиму.