— Правда ваша. Такі подробиці не для протоколу. В суді їх теж не рекомендую розголошувати. Особливо, якщо засідательки — старі діви і на додачу — відмінниці народної освіти. Засудять! По максимуму!
— Ви ж казали — щиросердне допоможе…
— Знаєте, є люди, які надмірну відвертість сприймають як цинізм. Мене це не стосується. Отже, причиною вбивства був шантаж із боку потерпілого. Я правильно записав? Дякую… розпишіться отут — нижньому правому куточку сторінки — і поїдемо далі. В кофрі лежала вся апаратура, але не було жодного шматочка плівки — ані в касетах, ані в фотокамері. Не повірю, аби потерпілий ішов на зустріч з вами і не збирався вас фотографувати.
— Я їх спалила. Так і запишіть. Всі негативи знищені мною особисто.
— Не для протоколу: якщо ви знищили негативи, то чому ви втягли у цю авантюру свого братика?
— Я не була впевнена, чи він ще десь якісь мої фото не заховав. Я прорахувала, де він міг їх тримати. Найвірогідніше — у лабораторії.
— А ви сказали братові, що фотограф уже мертвий?
— Сказала, але не сказала, хто вбив.
— Міцно ж він вас любить, якщо наважився на таке…
— До чого тут любов? Йому теж дуже важило моє заміжжя. Один раз уже обпікся, в інституті, довелося зі стаціонару режисури ховатися на заочний театрознавчий, а звідти — у підвал до архівів. Це ж тупик! У архіваріусів найменша рознарядка на дисертації по всій академії наук! Посивієш у лаборантах.
— Логічно. І все ж таки, він отак одразу й погодився? Це ж не яблука в садку красти.
— А то сама лише назва, що старший, та ще й брат. Я вже мамі якось казала, що вона нас переплутала: мені треба було ним народитися, а йому — у спідниці бігати. Типово жіноча модель поведінки.
— Щодо моделей поведінки — спасибі за підказку. Відтак наступне запитання: фрагменти свого колишнього коханця ви розкидали самотужки чи з чиєюсь допомогою, наприклад, того ж брата?
— Сама. Я ж сказала — він не втаємничений. Тричі виходила, боялася, що помітять. Але пощастило.
— Щодо «пощастило», то відносно. Слідство цікавить, чому найважливіший для опізнання фрагмент, а саме — голову — ви кинули не до каналізації, а до вигрібної ями базарного туалету? Ви що, сподівалися, що його не будуть чистити мінімум до двохтисячного року? Там же немає виходу в каналізацію.
— Я над цим не замислювалася. Я виконувала обіцянку.
— Яку таку обіцянку?
— Я йому пообіцяла: якщо не віддасть негативи — втоплю у базарному сортирі. Він сміявся. Може, тому я й не вагалася, що з ним робити.
— Даруйте за наївне запитання, хіба не страшно вбивати людину, та ще й ножем? Можете не відповідати.
— Страшно? Гм… Скажімо, складно. Я не розрахувала силу удару, і він у мене з ножа злетів. А треба було, щоби лезо в рані лишилося. Тоді б крові не набігло стільки.
— Професійний у вас підхід. І, до речі, чому ви весь труп викинули, а «прибамбаси» заспиртували, та ще й поставили ледь не посеред кімнати?
— Як? Ви що, не розумієте? На пам'ять. Що б там не було, але він же у мене перший. Я його навіть по-своєму кохала.
Я подумав: Господи, посадити б тебе за таке кохання з усього розмаху на антикварну порцеляну. Можна навіть на справжнє Дулєво, але її власне. Та вголос я цього, звичайно, не сказав.
Я сказав інше:
— Тоді у мене все. У вас є якісь запитання, побажання, скарги? Кажіть зараз. Бо я мушу відправити вас до слідчого ізолятора, і за кілька днів з вами працюватиме вже прокуратура.
— Прокуратура? Це отой, що заспиртованого пеніса ніколи в житті не бачив?… Ні, до вас у мене нічого немає. Я хочу лише трохи відпочити. Важкий був, знаєте, день.
На тому й порішили: вона написала на останній сторінці протоколу сакраментальне «З моїх слів записано правильно» і поставила автограф. А я не стримався і таки запитав:
— Складається враження, що ви не сподівалися на такий фінал. Тоді на що ж ви розраховували? На свою спритність чи на нашу дурість?
— Я ні на що не розраховувала. Він мені заважав — я його прибрала. От і все. А зараз я розраховую на щиросердне визнання. Далі — час покаже.
Для захисту своєї коханої дочки батьки найняли найкращого київського адвоката. Того, що захищав колись вбивцю начальника охорони Хрущова і фактично виграв процес. Шкода, що засідання суду було закритим. А я проходив лише свідком і, відговоривши свої кільканадцять хвилин, повернувся до Управи. Кажуть, адвокат зробив усе можливе і неможливе. Розмалював у найчистіші кольори підсудну і змішав з гноєм убієнного. По Києву довго як приказка ходила його геніальна фраза: «Якщо потерпілий є людиною, тоді Дарвін неправий». Свої десять років баришня, однак, одержала. Щоправда, у колонії загального режиму. її братик відбувся легким переляком. Більше того, навіть виграв на горі своєї родини. Я зустрів його десь через рік після суду на вулиці. Він упізнав мене (ще б пак!) і радісно похвалився, що у колективі до нього поставилися дуже добре, можна сказати, душевно. Директор-академік навіть вибив для нього позалімітну аспірантуру.
— Наука — то добре, щиро заздрю. А як там справи у сестрички? Вона ж, здається, десь в Україні відбуває? їздили до неї?
Відповідь брата мене приголомшила:
— А ви знаєте, вона там уже не сидить. її до іншої колонії перевели. Якась спеціальна. Там, сказали, можна буде паралельно інститут закінчити — це раз. І два — скоротити строк аж наполовину. Щоправда, чомусь переписку і побачення там забороняють. Напевне, щоб менше знали, бо це ж усі туди проситися стануть… ви тільки нікому не кажіть, бо з усіх нас підписку взяли про нерозголошення, аж на двадцять п'ять років. Уявляєте?
— Що ж ви так одразу мені розказали?
— Ну, ви своя людина, про цю колонію і без мене, напевне, знаєте. Мене, щоправда, попередили, доки сестра не відсидить, то виїзд за кордон заборонено. Але то нічого. Я туди й не збираюсь. Аби їй добре було…
Я зрозумів, що знову опинився у безпосередній близькості до якоїсь чергової таємниці. Можливо, так само небезпечної, як історія зниклого поїзда, а можливо, ще небезпечнішої. Бо я знав, що офіційно таких колоній з таким режимом на території Радянського Союзу і близько не існує.
Від автора: Єдиний, хто безвинно постраждав у цій історії — редактор багатотиражки. Його обійшли з обіцяною квартирою — бо треба ж було покарати когось із непричетних. Незабаром він звільнився з «мотьчиної фабрики» і, рятуючись від колишньої дружини, забіг чи то в Адигею, чи то в Гірську Шорію, одне слово, куди не ходять поїзди. У 1998-му абсолютно випадково наші шляхи перетнулися в Мінську. З'ясувалося, що колишній король багатотиражки врешті-решт осів там і завідував кореспондентським пунктом якогось московського видання.
Щодо таємничої колоші, куди перевели молоду вбивцю, т о її секрету Олекса не встиг розгадати. Хоча — є одна гіпотеза. Під час першої війни у Чечні в 96-му році російським військам страшенно дошкуляли таємничі і невловимі, як привиди, жінки-снайпери. Ні живими, ні мертвими їх ніхто не бачив, зате добре знали їхній почерк — вони відстрілювали російським воякам статеві органи. Ходили глухі чутки, що ці снайперші — випускниці якоїсь надзвичайно секретної школи із ще радянських спецслужб, конкретніше — колишні естонські біатлоністки. Можливо, і вона серед них затесалася.
І насамкінець — про річ абсолютно містичну. Вгадайте з трьох разів назву художнього салону, який відкрився же на початку двадцять першого століття саме в тому будинку, куди ній друг Олекса Сирота супроводжував зажливу даму — купувати старовинний сервіз. Правильно, «Салон антикварної художньої порцеляни». Щоправда, Дулєва там поки що немає. Навіть підробного.