Пояснюю для окремих філологів: справу з району ми так і так забрали б, але є одна «маленька обставина». Це сталося б тільки після того, як будуть віднайдені бодай більшість фрагментів тіла. Бо інакше наші органи на місцях радісно вмиють руки і скажуть:
— Хлопці, ви про що? Вам треба — ви й вигрібайте. То тепер ваша справа. А ми не будемо, воно ж воняє. І взагалі у нас своїх справ — вище даху.
Майстер зі спихотехніки, зобачивши мою розлючену фізіономію у дверях свого кабінету, зробив вигляд, що радий мені, як рідному:
— Сирота, як добре, що ти прийшов! Сто років не бачилися! Ось, тримай: протокол огляду місця події, тут усе написано, зараз я швиденько доклацаю папірець, що ми вам усе передаємо. Акту медекспертизи, щоправда, ще немає, але я довезу, слово честі.
Може б і обійшлося цього разу звичайнісінькою чоловічою лайкою на два голоси, але пройда з райвідділу помилково оцінив мою реакцію. У мене від його нахабства відібрало мову, а він вирішив, що я з ним без слів погоджуюсь, і перейшов на пані-брата:
— Сирота, а правду кажуть, що ти в оболонському райвідділі всі меблі переламав? Признавайся…
— Зараз. І не тільки розкажу, а й покажу.
Любитель підлянок ще навіть не встиг рота розтулити, як я вхопив його за петельки і з усіх сил посадив на казенний стілець. Мебля пипснула і розлетілася на складові. Почувся здвоєний удар… п'ятою точкою об підлогу і потилицею об стінку. Після чого у підрайвідділку запанувала тиша. Я взяв зі столу аркушик із актом передачі справи, зібгав його жужмом і заткнув колезі в усе ще роззявленого рота. Він лише кліпав очима.
— А тепер послухай мене, «целка-невидимка», і не метушись. Доки ти сам, особисто, не вигребеш із каналізації всього покійничка до останнього пальчика, я у тебе справи не прийму. Я сьогодні дуже сердитий, а головне — мене начальство чомусь розуміє. Як спробуєш на мене настукати, то я тебе, ганьба лягавих, через усю київську каналізацію вилами прожену. Ти мене знаєш. Відпочинь — і за роботу. А я в Управу.
Страх теж буває великим порадником. Ніхто на мене не настукав, і тільки Старий задля годиться поцікавився:
— Як там у тебе стосунки з підрайонним відділком?
— Душа в душу, товаришу підполковник.
— Сирота, коли ти мені кажеш стосовно «душа в душу», то я чомусь пригадую серпень сорок п'ятого року. Тоді наш нарком іноземних справ товариш Молотов запросив японського посла і вони дуже тепло, десь навіть душевно, поспілкувалися. Про це написали всі газети, а через добу ми чомусь оголосили японцям війну… Добре, можеш іти. Хоча ні, стій, іди назад. Сядь! Ніколи не гризися з дурнями. Всіх не перегризеш, бо їх більше.
— Я не бу…
— Знаю я твоє «не бу», зараза! Бери краще приклад з нашого Генерала. Йому доводиться мати справу переважно з дурнями. І нічого — дослужився до лампасів. А ти їх матимеш, хіба що коли мама на піжамні штани понашиває.
— Добре, якщо мама, товаришу підполковник! А якщо сам — у психушці?
— Тіпун тобі на язик! Ти мені краще розкажи, де це ти навчився відрізняти підробну порцеляну від справжньої? В Університеті?
— Та ні, кілька років тому у хлопців зі «злодійського» відділу була одна цікава справа. Там саме обчистили квартиру і, з-поміж іншого, забрали дулєвський сервіз. Так от, коли злодіїв відловили, вони почали запевняти, що порцеляна не справжня, а підроблена, а відтак суму збитку треба зменшити мало не вдесятеро, а то вже інший параграф і менший строк.
— Ти дивись, які комбінатори виросли! За часів Сталіна — хоч ти Дулєво вкрав, хоч Хрюлєво, але якщо це особисте майно громадян, то строк не більше одного року.
— Пам'ятаю, ви вже казали якось. А за дванадцять колосків розстрілювали.
— Не за дванадцять колосків, а з дванадцяти років.
Від автора: Старий міліціонер анітрішечки не перебільшував. Справді, радянський кримінальний кодекс часів Сталіна передбачав суто символічне покарання за крадіжку особистого майна і досить таки відчутні строки за зазіхання на соціалістичну власність. Після п'ятдесят шостого року такі перекоси було ліквідовано, але особиста власність так і не була остаточно урівняна у правах із державною. Наприклад, за розкрадання, привласнення чи елементарну крадіжку соцвласності на суму понад десять тисяч тодішніх радянських карбованців (приблизно десять тисяч доларів за офіційним курсом і дві з половиною за курсом чорного ринку) можна було заробити і вищу міру покарання, себто, розстріл. А от за аналогічні діяння відносно особистої власності, навіть якщо йшлося про сотні тисяч, — світило максимум вісім років. При цьому потерпілому ще доводилося добряче попобігати і не раз змокнути, аби довести, що все, вкрадене у нього, нажите чесним шляхом або лишилося у спадок від чесних родичів.
Олекса Сирота:
Відверто кажучи, мій вибрик у підрайвідділку жодного сенсу не мав. Я просто зірвав злість. Знайдуть, зрештою, покійника у повному комплекті чи фрагментарно — особливої ролі для прокуратури і суду не відігравало. Головне, що мав місце факт особливо небезпечного злочину, і від цього нікуди не дінешся, хоч ти поламай усі казенні меблі і згодуй хитрозадим колегам підшивку журналу «Радянський міліціонер» за п'ять років.
Тому я сказав собі: Сирота, повидригувався — берися за роботу. І знову пішов до кав'ярні, де глухонімі грали днями весілля. Тільки вибрався я туди вже не як добрий знайомий барменші на прізвисько Цариця Тамара, а як службова особа при виконанні… відповідно — під протокол.
Цього разу мене цікавило єдине питання: чи не заїдався фотограф із кимось із глухонімих гостей. Бо вони, як відомо, люди дуже вразливі, надто болюче сприймають свою неповноцінність, і їм увесь час здається, що «нормальні» з них кепкують. Барменша заперечила, що нічого такого не було, фотограф робив свою справу, потім щонайбільше десять хвилин посидів, попоїв, розпрощався і побіг. Та й випив він лише сто грамів коньяку. Вона навіть не пам'ятає, чи до нього взагалі підходив хтось із гостей, — крім перекладачки з Товариства глухих. Вахтер, який чергував того дня і випускав фотографа, підтвердив, що ніхто за ним не виходив.
Я не полінувався розшукати по телефону оту перекладачку і запитати, чи не образив фотограф випадково когось із її підопічних, бо вона, кажуть, підходила до нього із якимсь запитанням.
— Та ні, що ви, товаришу капітан. Єдине, що цікавило гостей, чи фотографії зроблять для всіх. Дізналися, що так, — і заспокоїлися.
Отже, перша версія під умовною назвою «глухонімі» відпала. Відверто кажучи, народ вони емоційний і, до речі, фізично дуже сильний. Дати в лоб, стукнути головою об стінку, а то й придушити, щоб і не квакнув — це в їхньому стилі. Але розпатрувати труп на складові і розкидати його по місту — ні, то вже почерк людини, у якої з мовою та слухом усе гаразд. Тож не лінуйся, Сирота, не хапайся за перше-ліпше, що в голову прийшло, подумай гарненько.
Власне, цю версію я відкинув навіть із полегкістю, бо якось не лежала душа звинувачувати людину, і так уже долею скривджену. І хоча це додавало мені роботи, я взявся до неї десь навіть завзято. Добре, що зопалу не викинув ордерів на обшук фотолабораторії та «гостинки», які ми оформили ще тоді, коли все це здавалося недоречним жартом старого парубка. І от тепер мені належало поринути у специфічний світ, де нас, міліціонерів, люто ненавидять, а ми у свою чергу платимо жителям цього світу взаємністю. Я їхав тролейбусом туди, де доведеться забути про хороші манери і білі рукавички, де не пригостять коньяком «Камю» і нікого не здивуєш рецептом кави «Даміана», бо там ніколи не чули, що на світі є нормальна кава, яку варять у джезві або експрес-автоматі, а не у дюралевій каструлі. Зате там, у тьмяних коридорах, можна елементарно заробити по голові шматком арматури або дістати у живіт заточену викрутку лише тому, що ти чужий. Там зникають без сліду добре виховані дівчатка з хороших сімей і переховуються від закону втікачі з колоній.