Ні, це не злодійська «малина», як хтось подумав, а звичайнісінький робочий гуртожиток типового столичного підприємства. Хоча — споруда, до якої я дістався за півгодини, зовні справляла враження. Сучасні архітектурні форми, десять поверхів, три під'їзди, велике фойє, окремий перехід до блоку малосімейних квартир, він же — «гостинка». Дитячі коляски під бетонним козирком над входом, красива вивіска накладними металевими літерами по металевому ж тлі… просто-таки «Весна на Зарічній вулиці», серія друга, виробництво кіностудії імені О. П. Довженка.
Щоправда, ідилію пролетарського раю дещо порушували острівці битого скла на асфальті по периметру гуртожитку. Здається, мешканці, щоб не ходити до сміттєпроводу, викидали порожні пляшки просто у вікна. З трьох секцій три магнітофони несинхронно горлали «Распутіна» у виконанні «Боні М». Цікаво, чи знала тутешня ліміта бодай що-небудь про цього одіозного героя новітньої російської історії? Навряд.
Мої подальші роздуми перервало дівчисько, за віком і на вигляд — петеушниця, яка перехопила мене біля парадного входу.
— Дядю, ви не можете на четвертий поверх у сто сімнадцяту кімнату зайти?
— Можу, скажімо. І що далі?
— Ми у них учора день народження гуляли, так я там трусики забула. А Лінка свариться, бо це її.
— Драстуйте! А в тебе що — своїх немає?
— Є, але Лінчині імпортні. Ми у неї завжди позичаємо, коли якесь серйозне запрошення. Я ж не можу на день народження у совському трикотажі йти. Що про мене люди подумають?
— Справді, це дуже серйозно, що люди думають про твою нижню білизну.
— От бачите, а Лінка свариться. Взагалі-то вона Капітоліна по паспорту, але так себе по-городському зве. Дядю, виручайте! Бо Лінка на. мене свою кодлу напустить, а вони б'ються.
Сентиментальний настрій у мене чомусь ще не зник. Мені стало шкода і цю маленьку блудяжку, яка так швидко стала повією, що й не зчулася. Я присягнувся зайти і виручити, чим виразно заспокоїв дитину.
У напівмороці вестибюлю смерділо хлоркою, дитячою несподіванкою і кицьками. Старий вахтер виринув переді мною, як тінь отця Гамлета у провінційному театрі.
— Стороннім не положено!
— Я не сторонній.
— Родичам теж не положено. Тільки через коменданта.
— От і клич його — і то бігом, бо я не родич, я з міліції.
Вахтер нікуди не побіг, лише натис кнопку на бортику дерев'яної барикади — і невдовзі з'явився комендант, на пиці якого було чітко написано типову біографію цієї породи двоногих: Крим, Рим, вода, вогонь, мідні труби, радянська армія, військкомат, відставка, відділ кадрів і нарешті — доживання віку старшим по людському мурашнику. Етапи великого шляху! Я не опускався до детальних пояснень з такими, лише мовчки тицьнув йому під ніс своє посвідчення. Це на нього не вплинуло, бо він виявив надмірну цікавість:
— Я хотів би детально дізнатися про ваші наміри.
— Для початку мушу зазирнути у сто сімнадцяту кімнату.
— Яка конкретно мета ваших відвідин?
— У мене є дуже серйозне доручення.
Комендант, як я і чекав, уперся рогом:
— Я повинен знати точну мету вашого візиту.
— Все, що ви повинні знати, ви вже знаєте. Надмір інформації для таких, як ви, шкодить здоров'ю.
— Я так не вважаю. Я повинен знати все в деталях.
— То вже ваше горе. Я, наприклад, вважаю, що ви — ідіот, який заважає роботі правоохоронних органів. Накажіть вашому церберу розблокувати вхід і терміново знайдіть мені двох тверезих понятих. Із паспортами.
— Як ваше прізвище? Я буду скаржитися. Звідки я знаю, що ви справді за службовою потребою?
Прелюдія дещо затяглася, в усякому разі, мій сентиментальний настрій кудись зник.
— Послухайте, ви, непорозуміння роду людського, це я зараз викличу патруль і вам вліплять п'ятнадцять діб за спробу перешкодити офіцеру міліції при розслідуванні особливо небезпечного злочину. І потім — мені дуже підозріла ваша упертість. Знаєте, на що це схоже?
— На сумлінне виконання інструкцій.
— Ні! Схоже на те, що ви — співучасник і зволікаєте, аби мати час, щоб замести сліди… Ану марш вперед, доки я тобі твою інструкцію не запхав, сам знаєш, куди!
Подіяло! Комендант пополотнів. Зробив знак вахтеру, щоби той відпустив педаль. І раптом бовкнув:
— У сто сімнадцяту, товаришу старший інспектор, вам без підкріплення краще не заходити. Там москвича пропивають.
— У вас тут що — гуртожиток двічі орденоносного підприємства чи бандитська «малина»? Гарне мені діло: киянина вбили, москвича пропивають, а потім якого-небудь мінчанина в карти програють?
— Та ні, не того москвича, що з паспортом… тьху!.. Того, що з колесами і з техпаспортом. Машину, одне слово.
— Сподіваюсь, хоча б не крадену?
Тут уже втрутився вахтер:
— Боже борони, товаришу начальник! Усе законно і чесно зароблено. Бригада взяла перше місце по галузі, її нагородили «Москвичем», а нащо він їм, один на всіх? Ви ж знаєте, як не своє, то вважай — нічиє.
Я озирнувся навколо і одержав підтвердження його слів.
— Так ото ж, товаришу начальник, хлопці взяли грішми і пропивають. Третю добу. Під музику.
— Здогадуюсь — їхній магнітофон той, що найголосніший. А до речі, як же робота, так би мовити, на благо Батьківщини?
— Відгули узяли. Вони ж на той «Москвич» три місяці без вихідних шурували.
Я подумав, що альбомчики покійного фотографа, подаровані членам комісії союзного міністерства, теж, напевне, відіграли певну роль у становленні новітнього пролетарського обряду пропивання «Москвича». Але змовчав. Натомість з насупленим виглядом скомандував:
— Кроком руш за мною! Як сказав товариш Сталін, немає таких фортець, що їх не могли б узяти більшовики!
Комендант із вахтером мовчки потеліпалися за мною до ліфта.
Кімната номер сто сімнадцять ходила ходором. Чи то якість запису була кепська, чи магнітофон за три доби захрип, але з загального ревища і какофонії прослуховувалися лише три слова: «Распутін» і «лав мешін». Хоча двері й були замкнені, але складалося враження, що саме ці три слова найточніше відповідають тому, що діялося всередині.
Жестом я звелів коменданту постукати, а сам став збоку. Відставник несміливо не те що постукав — пошкрябав зігнутим пальцем об одвірок.
— Хто ж так стукає? — обурився я і показав, як це треба робити. Каблуком, із розбігу.
Добре, що встиг відскочити. Замок клацнув, двері трохи прочинилися, звідти вистромилася кошлата лапа, вхопила коменданта за петельки і блискавично втягла всередину. Хтось прогудів: «Казали ж тобі — не лізь, коли робочий клас гуляє…». Ми не встигли ще зреагувати, як комендант вилетів за двері, заточуючись і розмахуючи руками. Йому на голову хтось натяг целофановий кульок, чим перекрив дихання. Я встиг підхопити бідолаху, здер з нього знаряддя тортур, відтяг убік і поклав під батареєю.
Такі ситуації мене завжди підбадьорюють і десь навіть збуджують, бо тут нічого не треба думати, тільки робити. Пістолет із кобури, патрон у патронник, розбігтися — і плечем у двері! Замки у гуртожитку хирляві, вилітають одразу. Гуркіт виламаних дверей злився з чиїмсь несамовитим виттям. Виявляється, я принагідно поблагословив клямкою по лобі одного з переможців всесоюзного соціалістичного змагання. Він полетів у один бік, двері — в інший, а я став посередині, як грізний месник і відтворив улюблений ритуал вітання київських ментів часів молодості нашого Старого: постріл у стелю, постріл у магнітофон, і на всю горлянку:
— Лягай, бо вб'ю! Я капітан Сирота!
Від автора: Описуючи саме такі службові мізансцени, Олекса завжди цитував свого улюбленого письменника — польського гумориста Анатоля Потемковського: «Сюжет повісті починається мляво — з пожежі у борделі під час повені, викликаної землетрусом на острові. Але далі акція набуває динамізму».