— Отже, тебе також зловили!
— Вони підпливли непомітно й перерізали горло моєму напарникові, — простогнав Бальт. — Але ми нічого не чули до останньої миті. О Мітро, чи можна пересуватися взагалі без звуку?
— Це ж дияволи, — сказав слідопит. — Очевидно, вони помітили нас ще на середині річки. Ми потрапили в засідку. Не встигли схаменутися, як з усіх боків полетіли стріли, Більшість із нас була вбита відразу. Троє чи четверо зайшлися врукопашну. Але їх було надто багато. А ось Конан, певне, зник. Я не бачив його голови. Краще б нас із тобою відразу порішили! Конана звинувачувати нема в чому. Ми б дісталися до села непоміченими, у них немає постів на березі в тому місці, де ми причалили. Певне, ми напоролися на великий загін, що йшов угору річкою з півдня. Готується якесь чортовиння — тут надто багато піктів. Окрім тутешніх, тут люди із західних племен, із верхів’я й пониззя річки…
Бальт дивився на дикунів. Він мало знав про життя піктів, але міркував, що такої кількості жителів у селі бути просто не може. Потім помітив, що бойове розфарбовування й прикраси з пір’я у воїнів були різні — отже, і справді сюди зібралися різні племена й клани.
— Якесь чортовиння, — бурмотів слідопит. — Можливо, вони зібралися подивитися на чаклунство Зогара? Він робитиме чудеса за допомогою наших трупів. Ну що ж, житель прикордоння й не сподівається померти у своєму ліжку. Але непогано б здохнути разом з усіма цими…
Вовче завивання піктів зазвучало голосніше, в натовпі почався рух — одразу стало видно, що наближається важлива персона. Обернувшись, юнак побачив, що стовп закопаний перед довгою будівлею, що перевершує розмірами інші хатини, та ще й прикрашена людськими черепами уздовж даху. У дверях кружляла фантастична постать.
— Зогар, — прогарчав слідопит, кривлячись від болю.
Бальт побачив худорляву людину середнього зросту в одязі зі страусових пер. З пер виглядала огидна зла пика. Пера чомусь особливо вразили Бальта. Він знав, що їх привозять звідкись із немислимої далечі на півдні. Вони зловісно шаруділи, коли чаклун пританцьовував і кривлявся.
Так, танцюючи, він вийшов на майданчик і закрутився навкруги зв’язаних полонених. Інший би на його місці здавався смішним — безмозкий дикун, що безглуздо підстрибує під шерех пер. Але страшне обличчя надавало всьому цьому абсолютно іншого значення Нічого смішного не мав цей сатанинський лик.
Зненацька він застиг, як статуя; пера зметнулися востаннє й опали. Зогар Заг випростався й почав здаватися значно вищим і масивнішим. Бальту видалося, що він піднявся над ним і дивиться звідкись зверху, хоча чаклун аж ніяк не був вищим від аквилонця.
Чарівник заговорив горловим і скрипучим голосом, схожим на шипіння кобри. Він витягнув шию в бік пораненого слідопита, і той плюнув йому в обличчя.
Дико завивши, Зогар відстрибнув далеко убік, а воїни заричали так, що зорі здригнулися. Вони кинулися до полоненого, та чаклун зупинив їх. Потім послав кількох чоловіків до воріт. Вони відчинили їх навстіж і повернулися. Кільце воїнів розділилося навпіл. Бальт побачив, що жінки й гола дітвора поховалися по хатинах і визирають із дверей і вікон. Утворився широкий прохід до воріт, за якими стояв чорний ліс.
Настала мертва тиша. Зогар Заг обернувся до лісу, став навшпиньки і спрямував у ніч пронизливий, несамовитий, нелюдський крик. Десь далеко у хащах до нього озвався низький рев. Бальт затремтів. Було ясно, що це не людський голос. Він пригадав слова Валанна про те, що Зогар хвалився своїм умінням викликати звірів із лісу. Обличчя слідопита під кривавою маскою зблідло.
Село затамувало подих. Зогар Заг стояв нерухомо, тільки пера легенько погойдувалися. Щось з’явилось у воротах.
Зітхання пробігло селом, і люди гарячково стали розбігатися й ховатися між хатинами. Тварюка у воротах здавалася живим жахом. Вона мала світлу шерсть, і тому вночі вся постать поставала примарою. Але не було нічого надприродного ні в низько посадженій голові, ні у величезних кривих іклах, що виблискували при світлі багаття. Звір рухався безшумно, як видиво минувшини. Це був пережиток прадавніх часів, людожер-убивця зі старовинних легенд — шаблезубий тигр. Жоден гіборійський мисливець ось уже протягом сотень років не натрапляв на це чудовисько.
Звір, що прямував до прип’ятих жертв, був довшим і важчим від звичного смугастого тигра, силою ж дорівнював ведмедю. Мозку в масивній голові було мало, та він йому й не був потрібний. Це був звичайнісінький хижак із кігтями й іклами.