Ось кого закликав Зогар Заг із нетрів. Тепер Бальт не сумнівався в чарах. Тільки чарівництво могло упоратися з цією примітивною могутньою тварюкою. І зненацька в глибині свідомості юнака зринуло ім’я прадавнього бога пітьми й жаху, якому колись поклонялися люди й звірі, а діти якого, з чуток, усе ще мешкали у різних частинах світу.
Чудовисько пройшло повз тіла піктів і купу голів, не торкнувшися їх. Тигр гидував падлом. Усе життя він полював тільки на живих істот. Нерухомі очі його горіли голодним вогнем. З розкритої пащі скрапувала слина. Чаклун відступив і показав рукою на слідопита.
Величезна кішка припала до землі. Бальт пригадав розповідь про те, як шаблезубий тигр, напавши на слона, загнав свої ікла в голову лісового велетня так глибоко, що не зміг потім їх витягти і здох від голоду. Чаклун пронизливо завищав, і звір стрибнув.
Удар припав на груди слідопита, стовп тріснув і звалився на землю. А потім шаблезуб потрухикав до воріт, тягнучи за собою шматок м’яса, який тільки-но був людиною. Бальт дивився на все це, і розум його відмовлявся вірити очам.
У стрибку звір не тільки вивернув стовпа, а й відірвав від нього скривавлене тіло. Миттю страшні кігті розірвали нещасного на шматки, а величезні зуби відірвали шматок голови, Легко пробивши кістку. Бальт блював. Йому траплялося вистежувати й ведмедів, і пантер, але ніколи він не бачив звіра, здатного за секунду перетворити людину на криваві шматки.
Шаблезуб зник за ворітьми, його гарчання ще раз струсило чагарники і затихло вдалині. Пікти все ще не наважувалися вийти з хатин, а чаклун стояв і дивився у бік воріт. Вони були відчинені в пітьму.
Бальт покрився холодним потом. Яке нове страховисько вийде з лісу до нього самого? Він спробував звільнитися — марно. Ніч обступала його з усіх боків, і навіть багаття здавалися пекельним полум’ям. Він відчував на собі погляди піктів — сотні голодних безжальних очей. Вони вже не були схожі на людей — демони з чорних джунглів, такі ж, яких викликав чаклун у страусячому пір’ї.
Зогар послав у темряву наступний заклик, зовсім не схожий на попередній. Чулося в ньому огидне шипіння — і кров захолола в жилах юнака. Якби змія могла шипіти так голосно, саме такий звук і вийшов би.
Відповіді цього разу не було — тишу порушував тільки відчайдушний стукіт серця хлопця. Потім за ворітьми почувся шум, сухе шарудіння, і в проході з’явилося огидне тіло.
І знову це було чудовисько з прадавніх легенд. То був велетенський змій. Голову він тримав на рівні людського зросту, і була ця трикутна голова розміром із кінську. Далі тяглося тіло, що блідо відсвічувало. Роздвоєний язик звивався, стирчали гострі зуби.
Бальт нічого не бачив і не чув. Страх паралізував його. Стародавні називали цього гігантського гада Змій-Примара за білясте забарвлення. Він заповзав ночами в хатини й нищив цілі сім’ї. Жертви свої він або душив, як удав, або вбивав отрутою своїх зубів. Він також вважався вимерлим. Але мав рацію Валанн: жоден білий не знав, що діється в хащах по той бік Чорної Річки.
Змій наблизився, тримаючи голову на тій самій висоті й злегка відкинувши її назад — готуючись завдати удару. Засклілими очима дивився Бальт на страшну пащу, в якій призначено було йому загинути, і не відчував нічого, окрім легкої нудоти.
Потім щось блиснуло, метнулося з темряви поміж хатин, і величезний змій забився в конвульсіях. Як уві сні побачив Бальт, що шия чудовиська наскрізь пробита списом.
Звиваючись в агонії, розшалілий змій урізався в натовп людей, і вони кинулися назад. Спис не пошкодив хребта, проткнув тільки м’язи. Скажено б’ючись, хвіст змія звалив на землю дюжину воїнів, із зубів бризкала отрута, обпалюючи їхню шкіру. Люди завили, заголосили й кинулися врозтіч, топчучи й калічачи один одного. Тут змій ще потрапив до багаття, і біль додав йому сили: стіна хатини звалилася під ударом хвоста, і люди із завиваннями побігли геть. Деякі втікали просто через багаття. Картина була вражаюча: посеред площі б’ється величезний плазун, а від нього розбігаються люди.
Бальт почув якийсь рух позаду себе, і руки його несподівано виявилися вільними. Сильна рука потягла його назад. Вражений, він упізнав Конана й відчув, як могутні пальці схопили його за плече. Обладунок кімерійця був у крові, кров засохла на мечі.
— Тікаймо, поки вони не схаменулися!
Бальт відчув, що до його руки вкладають сокиру. Зогар Заг зник. Конан тягнув Бальта за собою доти, поки той остаточно опам’ятався. Тоді кімерієць відпустив його і вбіг у будинок, прикрашений черепами. Бальт за ним. Він побачив страшний кам’яний жертовник, слабо освітлений звідкись зсередини. П’ять людських голів лежали на цьому вівтарі — Бальт одразу впізнав голову купця Тіберія. За жертовником стояв ідол — напівлюдина-напівзвір. І Бальт з жахом побачив, як він несподівано став підійматися, гримлячи ланцюгом і здіймаючи руки до неба.