Конан вискочив із кущів, ухопив зброю, леопарда ж закинув кудись між дерев.
— Тепер біжимо, і швидко! — сказав він і звернув у хащі в південному напрямі. — За цією кішечкою підійдуть воїни. Зогар відправив його за нами, як тільки схаменувся. Пікти йдуть слідом, але вони ще далеко. Він бігав навкруги села, поки не узяв слід, а потім полетів як блискавка. Отже, вони знають, в який бік іти. Він подавав їм знак гарчанням. Ха, більше не подасть, але вони побачать кров на стежці, знайдуть і падло у кущах. Можуть і наші сліди побачити, тому йди обережно.
Він без жодних зусиль пройшов через колючий чагарник і рушив далі, не торкаючись стовбурів дерев і ступаючи на такі місця, де не було видно слідів. Бальт незграбно повторював його дії.
Вони пройшли ще з милю, і Бальт запитав:
— Невже Зогар Заг ловить леопардів і перетворює їх на гончих псів?
— Ні, цього леопарда він викликав із лісу.
— Якщо він може наказувати звірам, так чому ж не пошле їх усіх у гонитву за нами?
Конан якийсь час мовчав, потім стримано озвався:
— Він не може наказати будь-якому звіру. Він владний тільки над тими, хто пам’ятає Іргала Зага.
— Іргала Зага? — із хвилюванням повторив Бальт прадавнє ім’я.
Він чув його у житті разів зо три чи чотири.
— Колись йому поклонялися всі живі істоти. Це було давно, коли люди й звірі говорили однією мовою. Але люди все забули, та й звірі теж. Пам’ятають небагато хто. Люди й звірі, що пам’ятають Іргала Зага, вважаються братами і розуміють одне одного.
Бальт нічого не сказав: перед його очима постали ворота, крізь які приходили чудовиська з нетрів.
— Цивілізовані люди насміхаються, — сказав Конан. — Але жоден не пояснить, яким це чином Зогар Заг викликає з хащів удавів, тигрів, леопардів і змушує собі служити. Він навіть може сказати мені, що це брехня, якщо наважиться. Такий звичай цивілізованих людей — вони не бажають вірити в те, чого не може пояснити їхня скороспіла наука.
Народ у Тау рані був не настільки вченим, як інші аквилонці, він пам’ятав стародавні легенди і вірив їм. Тому Бальт, який бачив подібне власними очима, був упевнений, що все, сказане Конаном, — правда…
— Десь у цих місцях є стародавній гай, присвячений Іргалові Загу, — сказав Конан. — Я його не знайшов. Але гай цей пам’ятає багато звірів…
— Отже, й інші підуть нашим слідом?
— Уже пішли, — відповів спокійно Конан. — Зогар Заг не довірив би такої важливої справи одній тварині.
— Що ж нам робити? — схвильовано запитав Бальт.
Йому здавалося, що ще якась мить — і з усіх боків у нього вві пнуться кігті й ікла.
— Почекай!
Конан відвернувся, став на коліна і почав вирізати ножем на землі якийсь знак. Бальт глянув через плече і нічого не зрозумів. Якийсь дивний стогін пробіг по гілках, хоча вітру не було. Конан піднявся й похмуро подивився на свою роботу.
— Що це? — прошепотів Бальт.
Малюнок був незрозумілий і явно стародавній. Хлопець вважав, що не знає його, бо неписьменний. Та його не зміг би зрозуміти і найученіший із мужів Аквилонії.
— Я бачив цей знак, вирізаний на камені в печері, куди мільйон років не ступала людська нога, — сказав Конан. — Це було в безлюдних горах за морем Вілайєт, за півсвіту звідси. Потім цей самий знак накреслив на піску біля безіменної річки один знахар із країни Куш. Він мені й розтлумачив його значення. Цей знак — символ Іргала Зага і тих, хто йому служить. Тепер дивися!
Вони відступили в чагарник і почали мовчки чекати. На сході били барабани, їм озивалися інші, на півночі й заході. Бальт затремтів, хоч і знав, що багато миль лісу відділяють його від тих, хто бив у ці барабани.
Він і сам не помітив, як затамував подих. Потім листя з легким шерехом розійшлося і на стежку вийшла прекрасна пантера. Відблиски місячного світла грали на її блискучій шкурі.
Вона нахилила голову й рушила до них — почула слід. Потім зненацька зупинилася і почала обнюхувати накреслений на землі знак. Час минав; пантера пригнула своє довге тіло до землі й почала відбивати уклони перед знаком. Бальт відчув, як волосся ворушиться у нього на голові. Величезний хижак виявляв страх і шану до знаку.
Пантера підвелася і, торкаючись черевом землі, обережно відійшла і, немов охоплена раптовим страхом, помчала і зникла в чагарниках.
Бальт витер лоба тремтячою рукою і подивився на Конана. Очі варвара палали вогнем. Зараз він належав до дикого давнього світу, від якого в більшості людей і спогадів не залишилося.
А потім цей вогонь згас і Конан у мовчанні продовжив шлях через нетрі.