Пікти, що причаїлися обабіч дороги, зміркували, що трапилося з їхнім товаришем, і вирішили, що краще піти в атаку відкрито, ніж бути загризеними цим невидимим демоном. Можливо, вони зрозуміли, що за колодами тільки один стрілець. І всі разом вискочили зі своїх схованок. Стріли вразили трьох, двоє інших зупинилися. Один обернувся й побіг назад дорогою, але інший поліз через колоди з сокирою. Бальт схопився, та посковзнувся, і це врятувало йому життя. Сокира відсікла тільки пасмо волосся з його голови, а пікт полетів униз, потягнутий силою свого ж удару. Перш ніж він піднявся, Рубака розірвав йому горло.
Настало напружене очікування. Бальт роздумував: той, хто втік, — чи був він останнім? Швидше за все, це була невелика банда, яка не брала участь у штурмі форту або була відправлена на розвідку перед основними силами. Кожна зайва хвилина давала жінкам і дітям можливість дістатися Велітріума.
Зненацька рій стріл прогудів над його головою. Дике завивання понеслося з кущів. Або це уцілілий привів підкріплення, або підійшов новий загін. Хатина все ще палала, слабо освітлюючи дорогу. Пікти рушили до нього, ховаючись за деревами. Він випустив три останні стріли й відкинув лук. Немовби знаючи це, вони мовчки підходили все ближче — у тиші було чути лише тупіт ніг.
Бальт пригнув голову псові, який гарчав, і сказав:
— Усе гаразд, хлопче, ми ще додамо їм розуму!
І схопився, піднявши сокиру. Леза, вістря, ікла — усе сплелося в одну купу.
7. ДЕМОН У ВОГНІ
Звернувши з дороги, Конан настроївся бігти всі дев’ять миль. Але не здолав і чотирьох, як почув, що попереду люди. З голосів він зрозумів, що це не пікти, і прокричав вітання.
— Хто йде? — запитав хрипкий голос. — Стій, де стоїш, поки ми не подивимося на тебе, а ні, то отримаєш стрілу.
— У слона не поцілиш, — озвався Конан. — Заспокойся, бовдуре, це я, Конан.
Пікти перейшли річку.
— Так ми й думали, — сказав ватажок групи, коли вони наблизилися — високі, з луками напоготові, стрункі люди з суворими лицями. — Один із наших поранив антилопу і гнав її майже до Чорної Річки, та почув, що внизу завили, і негайно повернувся до табору. Ми залишили сіль і вози, розпрягли волів і кинулися щодуху додому. Якщо пікти облягають форт, то банди грабіжників підуть дорогою до наших домівок,
— Ваші сім’ї в безпеці, — сказав Конан. — Мій друг повів їх у Велітріум. Якщо повернемося на дорогу, то можемо нарватися на всю орду. Отже, підемо на південний схід просто через ліс. Я прикриватиму.
За дві хвилини колоністи вирушили в дорогу. Конан ішов зовсім тихо, тримаючись на відстані голосу від інших. Але ж і шум вони зчинили в лісі! Будь-який пікт або кімерієць міг пройти тут так, що ніхто б і не почув.
Переходячи невелику галявину, Конан відчув, що за ним стежать. Він зупинився в кущах, чуючи голоси колоністів, що віддалялися. Потім хтось покликав його з того боку, звідки вони вийшли:
— Конане! Конане! Зачекай, Конане!
— Бальт! — вигукнув здивований кімерієць і сказав неголосно: — Я тут!
— Зачекай мене, Конане! — голос звучав голосніше. Конан спохмурнів і вийшов на поляну.
— Якого біса ти тут робиш? Присягаюся Кромом!
Він осікся, і дрож пробіг по його спині. На тому боці галявини на нього чекав зовсім не Бальт. Дивне сяйво струмувало між дерев. Воно рушило до нього — мерехтливий зелений вогонь, що впевнено рухався до мети.
Сяйво зупинилося за два кроки від Конана. Він намагався розпізнати затьмарені світлом контури. Зелений вогонь мав матеріальну основу, він лише огортав якусь ворожу живу істоту, але яку? Тут, на подив воїна, зі світного стовпа зазвучав голос:
— Чого ж ти стоїш, як баран на бійні, Конане?
Голос був людський, але якось дивно вібрував.
— Баран? — у гніві закричав Конан. — Невже ти гадаєш, що я злякався поганого болотяного демона? Мене покликав друг!
— Я кричав його голосом, — відповів демон. — Ті, за кими ти йдеш, належать моєму брату — я не можу залишити його ножа без їхньої крові. Але ти мій. О бовдуре, ти прийшов сюди з далеких сірих пагорбів Кімерії, щоб загинути в нетрях Конайохари!
— У тебе вже була можливість дістати мене! — гарикнув Конан. — Чому ж ти тоді мене не вбив?