— Бьоліт! — вигукнув Колан.
Королева подивилась на нього, в її темних очах блищав вогонь любові, чистої й гарячої, як полум’я! Наступної миті постать Бьоліт зникла, і перед Конаном знову постав крилатий ворог, який перелякано підняв лапи, ніби захищаючись від несподіваного нападу. Кімерієць, знаючи, що Бьоліт лежить на палубі “Тигриці”, пригадав її слова: “Якщо я буду мертвою, а тобі доведеться битися не на життя, а на смерть, я із безодні поспішу до тебе на допомогу…”
Він підвівся і з шаленим криком відкинув камінь. Відчуваючи у своїх жилах вогонь безумства, Конан схопив меча й стрибнув до чудовиська. Напруживши могутні м’язи, він змахнув мечем — і величезне тіло монстра було розтяте навпіл. Тулуб відлетів в один бік, ноги в інший. А Конан, залитий місячним світлом, зі скривавленим мечем у руках, зупинився, дивлячись на поваленого супротивника. Червоні очі монстра затягла мутна пелена, і за мить вони заплющились…
Величезні лапи звело смертною судомою. На світі не стало останнього представника найстародавнішої раси. Конан підвів голову і побачив, що бестії, які були рабами крилатого демона й катами людей, зникли. Трупи гієн перетворилися на голі людські тіла. Це були воїни, уражені стрілами й покалічені ударами його меча, у рисах їхніх облич було щось орлине. Просто на очах Тіла розсипалися на порох. Чому крилатий демон не прийшов на допомогу своїм рабам, коли вони билися з кімерійцем? Може, він боявся наблизитись до їхніх іклів, які могли розірвати і його? Обережність і хитрість, що таїлися в безформному черепі монстра, йому не допомогли.
Конан підійшов до берега, ступив на палубу галери. Кількома ударами меча він перерубав швартові й став до стерна. “Тигриця” плавно загойдалася на воді й поволі попливла до середини річки, де її підхопила течія. Конан тримав стерно, не зводячи зажуреного погляду із закутаної в пурпурний плащ постаті, що лежала на палубі.
…Після смерті Бьоліт — Королеви Чорного Узбережжя Конан рушив на північ. Подолавши грізні пустелі Стиглу він потрапив до королівства Шем. Там, серед невеликих прикордонних міст-держав, його хоробрість, військовий досвід і вправність мали великий попит. Якось його голову ледве не увінчала навіть королівська корона, яку радо запропонувала йому вдячна за порятунок принцеса Ясмела. Проте кімерієць віддав перевагу свободі й знову занурився у вихор пригод, сколотивши з безробітних найманців Вольницю, що довгий час непокоїла своїми набігами межі королівств Котх, Замора і Туран. Тураном, до речі, правив уже новий король — Ездигерд, який успадкував від старого Ілдиза ненависть до Конана. Рятуючись від переслідувань Ездигерда, Конан подався до степу на південний схід від моря Вілайєт і приєднався до мунганів — кінних грабіжників, які жили на козацький кшталт…